Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 

Василь Махно

38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше

 

Зміст

«український поет...»

«сніг прийде – мов лисиця у сні»

McSorley’s Old House 1856

Про зиму та писання листів

«в теплому хутрі нью-йорка – лисяча мордочка сого»

Хроніка мандрів мурах-бібліофілів

La Mama

Про Аполінера

Румунська ідилія

Прощання із зимою на березі Атлантики

9/10

Сто років самотности

Нью-Йоркська група

Бруклінська елегія

«Муза»

Капелюх Нікіти Стенеску

«зі сну важкого – наче сніг до пліч»

Порт

Футбол 1874 року

Про політ янгола та чорного і зеленого лиса

Поет, океан і риба

При-блудний син

Джазова варіяція

Про Гамлета

«ти дивишся на цю передріздвяну пору»

Фотографія 1969 року

На каві у Starbucks

Лист до Петра Мідянки

Америка

Єгуда Аміхай

Astor Place

Прощання з ілюзіями

На поетичному фестивалі

Сербський сюр 1

Сербський сюр 2

SS Brandenburg 1913 рік

Про фієсту

Нью-йоркська листівка для Богдана Задури

***
                        Петрові Морозу

український поет

мусить писати римовані вірші
пішли ви...

тягти на собі черепашу ношу викривленої історії
хвороби з підозрою на алкоголізм

хоч
можна о 12-й вночі вповзти у мушлю майстерні
приятеля і пити з ним до ранку закусуючи запахом свіжої олійної фарби і тирси підрамників
забувши зателефонувати дружині, так, про всяк випадок...

зранку стовбичити біля магазину разом із воронням яке чорними ґудзиками пришите до пальта снігу
і як дадаїст вправлятися з коренями слів доходячи до повного абсурду
– алкоголь продають з 11-тої –

знати що естетика трикутних кіл і еліптичних квадратів замкнеться у чорному квадраті
– а в очах чорніє насправді –

читати спеціяльну літературу про алкоголізм – і дивуватись скільком із наших не пощастило

згадати що шевченко також був...
і півгодини бути щасливим від порівняння

не згадуючи:
бодлера – квітникаря
верлена – рембо – паризьких богемників
еліота – банкіра ялової землі
павнда – радіокоментатора і психа (на переконання американських військових)

на ріках вавилонських уже нічого не висидиш
– бо ти не квочка –

на берегах сени: 14 тисяч художників намалюють аби продати
джоконду: голу чи з бородою – байдуже
аби не впізнав її да вінчі – він не знав про copyright –

на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним –
знаєш з останніх вістей що 138 тисяч наркоманів тричі на день займаються голкотерапією –
а гомосексуалісти та лесбійки – брати і сестри милосердя – любов’ю до ближнього

а гебреї чекають на месію

що ж залишається:
несплачені борги

виклик до суду
квиток до белґрада

– ручка – папір
– засохле чорнило – чорна кров комп’ютера –

і ця наркотична залежність: записувати слова
– коли морфологія схожа до морфію –

чи не боїшся передозувати?

– питають –

бо кохаються у мистецтві одноразових шприців
із засохлою людською кров’ю

***
сніг прийде – мов лисиця у сні
білий сам і лисиця біла
– і риба в зерні –
– і зерно у дельфіні згоріло –

лис не сам – бо небесна вода
дном приклеїна – флейтою й звуком
– ну й сітей намотав –
самоти – слів із цукром

те що там написав – що рука
заховала від вітру – що може
дзьобом яструба повідмикав
– і замкнеш – і не зложеш

ні за яким порядком – й персти
й знаки кажуть: на цьому віку
все що можна в зерні принести
– на лисиці ріку –

а слова що лише з мішковин
сам: зерно й виноградар
– флейта хвилин –
– попіл саду –

чом частіше у дверях двійник
об’явившись – лукаво зникає?
– і вже меншає ліній – а в них
– більше таїн­ –

і пояснень нема – хто мете
попіл той – що чекає
– і який тебе вітер – у що покладе
– бо немає –

McSorley’s Old House: 1856

тутешній ландшафт – мов яструб – в сизій імлі; щоденник слів
укладений за абеткою мови; решта: приготування кави – запис витрат
споглядання пагорбів – і риб-летунів, що голкою часу зшивають дні –
постійне бажання мовчати – рибою смерті лежати на дні –
й колишня звичка палити дається взнаки, купуючи крам

шукаєш Gitane у крамниці заради пекучого диму – погладжування сиґарет
і промовляння до них як до віршів – мешканців дна – здмухнувши пил тютюну –
прилиплий в ровах долоні – сих полонянок – що ти зачиняєш в гарем –
пачки зім’ятої у кишені – зраджених нині тобою – ніхто уже не відбере
сих стриптезерок – наложниць – сих продажних дівчат – барокових ню

хлібом й вином частуєш пізніх приблуд – розмови чомусь на завершення не
потребуєш – знову плітки й обмови – що – врешті – як хліб на щодень
зерно зі швидкістю звука – існування твоє земне
продовжить рибою смерті – і світло колись проткне
м’яку тканину серця – обріже ланцюг паперовий – і те

що звичкою записувати слова – вірші назвеш – яким корабель гомер
влаштував одисею – і дивлячись у вікно очікувати на кораблі
кілька ірландців дебелих – реготом – п’яним базіканням – здувають повітря саме
піну що виноградом звисає – тирсою свіжих дощок – good smell
додають – віддаючи пива вижовклі ріки – землі

Про зиму та писання листів

пишучи лист – адресатом вибравши океан – і тонке чаїне перо
вмокаєш у сіль що росте у воді – що каже нам про усе
навіть почути здатен сей телеграфний стиль – що тавром
горітиме в погляді звіра – Звізда яку сім’ям піску віднесе

за кілька миль – однаково скільки літ прочекаєш щоб хтось
з іншого боку – з інших років записав хроніку зим і кількість води
навіть в останніх днях із газетних статтей зробить реєстр і до-
пише своє невміння чекати – оскарживши стиль писання – а ти:

стиль промовляти до всіх хто не вивчивши мови риб – мовою гризунів
рухами їх – лісом хвостів – слиною що стікає з їх язиків –
мовить тобі про сіль і плоди – зачинивши шухляду снів –
що розриває слово і звук – що солодші за червоні плоди маяків

що соком липким стікають в уголовини – потом любовним – плодом
і здригаються від задоволення – Він лежить наче звір – океан – і ти
біля шерсти його З околиць селища – реченням без крапок і ком –
в сандалях на босу ногу біжить пісня місцевого автора – і між тим

дописуєш першу частину впереміш з вином – яке віді вчора –
приходить сусідська дівчинка що знає про океан більше імен
і більше про сіль яку лиже як карамель – аніж ти зшиток слів змучиш – пори
року мінливі – зима була не найтяжчою – Гнітить затишшя німе

другу частину ніяк не почнеш – бо: 1) кисне вино – 2) дорожчають пера
про що ж ти маєш писати? Про зиму без снігу – про холод дрижачих рук –
про спалені книги за зиму – про попіл від них – за який заплатиш у мерії
бо там не повірять що ліпше спалити – аніж віддати у друк

отак півжиття-півзими серед піску та солі – крикливих жінок – води
звір що з тавром – приходить – наче зелений пагорб вогню й рослин –
мовчки вино і чорнило злиже з підлоги – зникне мов протяг – мов сиґаретний дим –
що ж знову чекати зиму – і слів щоб слова принесли

***
в теплому хутрі нью-йорка – лисяча мордочка сого
місцева колонія чайок пильнує черговість припливів
і присутність пейзажів – які виникають з нічого
як мислі фламандський живопис – підкріплений пивом

сидіти при морі – в кав’ярні яку зачиняють на зиму
зимовий період найдовший – в те вірить чаїний оркестр
чи може він скиглить – чи може рибалка симон
розвішує сіті – смолить човни – і вічно йому на заваді: кудлатий пес

може отой рибалка і називається симон – чи може
ти його запитати забудеш – бо чайки сідають на пірс
їх паперова музика – і дерева рип – і надщерблений ножик
яким відчиняєш молюски – чистиш рибину – тупий

зима – се роман із продовженням – теплого хутра ворс
недбальство земного побуту – скоропис рядків
звід законів – читання яких стимулює чаїний хор
і тебе – роздивлятись довкруж що надто схоже на кін

твій щонайменший досвід що сплутує зиму з земним
досвідом відчувати тяглість від додавання припливів і літ
нічим тебе не потішить – і буде тільки одним
доданком – що випадково заплив у сіть

симона – чоловіка що пильнує кав’ярню – щодень на ногах
хлібець подробить для чайок – зиму кляне
він не читає віршів – тільки псалми – монах
чи просто любитель чайок – що зрештою теж мине


Хроніка мандрів мурах-бібліофілів

Першого дня вони помітили величезний пагорб де поміж коричневих ліній
біліли стоси цукру

і всі пішли на штурм пагорба

Іншого дня – пагорб розкрився – біла площина збільшилася
і легше було дряпатися догори – дехто з них долазив до білого плато
але виявилося що біле зовсім не солодке – до того ж прорите чорними
значками – спочатку вони подумали що це могильник їхніх родичів
та попередників
але згодом – хтось із старших їхнього роду заперечив це.

Ще котрогось дня переважна більшість мурашви покинула золоті тиснені букви
і телячу шкіру яку використали на оправу цього видання
– особливо їм не сподобався запах –
і гайнули на кухню де завжди можна було чимось поживитися

і лише кілька пройдисвітів залишилися там
розглядати дивні знаки що були схожі на них –
рудуватих мурашок – наче мічених тонким пензликом
китайського каліграфа

і коли вони зупинилися на слові Ant
хтось хто дуже поспішав – прикрив книжку
і поклав на полицю

і майже через рік повернувся до тієї книжки і тієї сторінки
одразу помітивши що зліва від слова Ant
іржавіють кілька золотистих плям яких не стерти
це були душі тих сміливців

на столі – як завше – біліли кристалики цукру

і задоволені мурахи зі швидкістю світла тікали хто куди


La Mama

Ля Мамо –
оф бродвейська шльодро
– сестро акторів –
– мачухо режисерів –
– повіє з околиць площі святого Марка –

На червоній цеглі твого тіла твої глядачі
залишють графіті – наче записи у книзі відвідувачів –
складніші за китайські гієрогліфи
і простіші за найпростіші вірші

стравоходом коридорів ведеш
щоби зварити нас у шлунку
щоби Йонами в киті ми були –
– канторами ґротовськими та сербанами –
гучними бурятськими бубнами
які розмовляють тільки російською

Від якогось часу ти мовчиш Ля МаМо
Свіжопофарбовані стіни та рипучі дерев’яні сходи
кажуть більше – аніж твої актори –
що поначіпляли маски
і зашили білими нитками свої вуста
Зв’язані по руках і ногах
стають лебедями
що пливуть із розсіяного світлого пилу кінопроєктора
на біле полотно і забілють його – як молоко каву –
й усе стає білим

і уже невідомо чи то полотно таке біле
чи то лебеді такі білі
чи то вже надійшла зима – чи то тільки надходить –
чи то вичавлена фарба з тюбика –
чи то білі нитки якими позашивали вуста актори
яких позашивали у білі кокони
чи колись вони випурхнуть метеликами?

ЛяМаМо – молода вовчице з червоними сосками
поміж волохатої та м’якої шерсти
пахнеш свіжим молоком породілля
срібні краплі якого
нікого не наситять

потягуєшся
і кожного ранку лижеш
своїх вовченят
які приліпились до сосків
і курять легкі наркотики
бо хліб повітря в околиці
– посипаний індійськими прянощами –
їдкий запах яких
притягує місцевих дзен-буддистів
тибетських монахів
і пацифістів

А театрали
п’ють твоє вовче молоко
вкутуються твоєю хижацькою шерстю
і шкребуть твоїми кігтями
по шклі

і не вкурюють
ані свого місця на кону

ані того що вони і є тими вовченятами
яких ти зачала
після третього дзвінка

 

Про Аполінера


втім що сніг називаємо флейтою – що з-поміж флейт
мови – найтонше стебло – і найглибша криниця для схову
звуків – для сурм міжвоєнної тиші що так полюбив лей-
тенант: і солдатам наказує вчити цю справу військову

але ж сніг для вояцького діла – не флейти вина – чи сурми
і летить – ніби янгол по небу літак – й розпорошує пір’я
яструбиної жертви – завенений в біле – як витнутий – аркуш пітьми –
у дрантливому тілі флейти нервово заліплює діри

може в музиці що поміж срібним і мідним – що сніг і вода –
випливає вітрилом – просмоленим дном корабельним –
лейтенант забуває накази – він марить: заквітне мигдаль
і солдати – мов сніг – розбрелись по селі за портвейном

лейтенант марить у сні – він поранений в голову – аполінер
щось забув – він попросить в кінці сік з квасної капусти –
та селян тут нема – ангел смерті у дверях – прочинює двері –
він і очі замкне – вгорне в музику – пір’я здмухне і відпустить

у човні по ріці – а солдати тим часом портвейн принесуть –
та засмучені сівши при пагорбі – склавши шатро із рушниць і
витягають з кишень сухарі – запивають вином – сум – і сюр –

реалізм – смерть вже тут – бо довкола ворони й лисиці


Румунська ідилія

вівчарки – звиваючись доокруж – пильнують овець
пастухи попивають вино і цитують Нікіту Станеску
і циганський барон – уриваючи свій терпець
свариться з жінками – відсунувши миску

сиру овечого У кнайпі циганська
сварка і метушня Збоку автозаправки наркотично пахне бензин
передгірське містечко: вози й мерседеси – Лайка
мирить усіх – заводяться авта і торохтять вози

Мужчини починають вечерю з вином
читають столичні газети і чути пронизливе – Йооооне
майже паризька кав’ярня з театром абсурду – Йо-
неско і лиса співачка – як лярва в борделі – стогне

мужчини й жінки – ці залишки римського війська –
і бухарестські красуні копіюють парижанку Шанель
– мов з сиґари кубинської –
дим закутує гори – як вартовий своє тіло в шинель

ця країна в полоні зеленої смерті – та ріпавих – мов шлунки – гір
тисячі безруких музик під Тріюмфальною аркою
ріжуть повітря смички – і православний клір –
і вузькі переходи у замку Дракули

вино яке п’ють поети і пастухи називається Муртафлар
голоси що співають пісні називають Марія Тенасе
і в очах сонних псів відбивається світло фар
– мов засохле вино у шклянці – яке пригубив кесар

що ж у театрі абсурду що знає зелену смерть
де пастухи цитують Станеску – немов евангельський вірш
у п’ятницю «Лиса співачка» – а «Носороги» в четвер
і Тріюмфальна арка качається у рові

немов поет з порізаним животом що притримує сині кишки
і янгольську мову переказує усім не залежно від розміру вух
щось збережуть пастушки

ув овечому сирі – відганяючи мух

 

Прощання із зимою на березі Атлантики
згадувати про зиму – се витрясати з кишені
залишки риби для чайок – їх плавники золочені
бо вік її при океані – немов у нічних мотилів –
які випалюють кола і затирають слід

сам собі напророчив вигнання посеред мідій
купивши квиток якого ніколи не мав овідій
тепер прощання з зимою перетворивши на культ
сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’ятий шукаючи кут –

тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник
маяк – за завісою диму – блимнув – і зник
ружа якою цвіте його пурпуровий зблиск
немов у норі палає хутром небесний лис

впереміш із днями і віршами смикаєш сітку води
і позіхаєш від того: що тлінні земні плоди
що вітер із півдня на захід ганяє по мокрім шосе
ці божевільні авта – яких в один бік несе

ще інколи сам залишаєш для себе оті плавники
склавши мозаїку часу на теплій долоні руки
і мушлі які посіяв на при березі твій океан
ростуть маяком далеким бо він їх господар і пан

вічности тут не бракує але бракує грошей
хвиль океану наплодилось знову – немов мишей –
у неврожайні роки – і ти їх самотній пастух
однак нічого не знаєш про їхнє життя і рух

повітря вбирає запах в якому присутній йод
у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон
Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також
і групу оцю малює місцевий Єронім Бош

ну, що ж попрощавшись з зимою і пурпуром маяка
у вічному місті знову авт вулканічна ріка
несе і тебе в лабіринти вигнання і самоти

і наче хвилі Атлантики летять електронні листи


***
9/10
ніколи не буде написано і сказано
тільки передумано
зіпрись до одвірка
каварні
після гучного застілля з друзями
коли перечитані напам’ять Лі Бо і Ду Фу
зникаючи у колах сиґаретного диму
забрались до китаю
крізь вікно гієрогліфа
куди ж як не додому

а треба додому йти
і так тяжко вставати зранку
і згадувати про
9/10

1/10 що
написана або думка про написання чогось
ще гріють тебе
наче міцна горілка
яку ти влив у себе
переборюючи спротив організму
стиснувши зуби
обнюхав лимон і кажеш: пішла

1/10
залишиться: на серветках
на обірваному газетному папері
на манжеті білої сорочки
на зім’ятій пачці від сиґарет
для:
смітників
замість хусточки до носа
для пральних машин
і мишачого посліду

9/10 і 1/10
ці пропорції
що постійно супроводжують тебе
наче слуги
або мисливські пси
що гарчать
на твоїх метафізичних лисиць
якими ти удекорував
стільки віршів

ті пси – 9/10 –
постійно полюють на лисиць –1/10 –
не дають їм показатися зі своїх нір
а ще ґравітація часу
стисне числа приміром з 1/10 до 0,01
і лише мишачий писк
і їхня фізіологічна потреба часто випорожнюватись
залишать слід на твоїх рукописах
які – звісно не горять –
але краще б вони згоріли
аніж стануть місцем
для екскрементів
тих симпатичних створінь
на яких наставляють пастки

і твої настрашені лисиці
пролітаючи над місцем
свого страху
махатимуть хвостами
і стрясатимуть повітря
відганяючи мишей
від погризених книжок

і від місця
яке пропахло
димом і блювотиною

лисиць підноситиме
західний вітер вище і вище
аж поки вони
не зникнуть

потягнувши за собою
руду нитку

останнього слова


Сто років самотности з полковником Aureliano Buendia

я був впевнений що «Сто років самотности»
можуть скрасити кілька тижнів моєї самотности
тому книжка лежала на столі відкрита на першій сторінці

коли полковник Aureliano Buendia копирсаючись у металевій банці готує собі каву

ти також кожного ранку помішував ячмінну каву
бо інакшої тоді у цій місцині не пили

далі першої сторінки ти не просунувся

полковник так і застиг відкриваючи металеву банку

і ти міг тільки уявити який запах і смак мав би бути в тієї колумбійської кави
а ще тобі хотілося запам’ятати рецепт за яким полковник щоранку ту каву варив
а ще – подвійні – еспано-латиноамериканські прізвища – зашнуровані за еспанською традицією які зустрічалися на сторінках книжки:
перше – батькове друге – материне: додавало смаку запареному ячменю

ти міг би запитати полковника де купити добрі цигарки але не встиг – бо милий сусід
який усе життя палив самокрутки – приніс тобі кілька листків висушеного тютюну
з минулорічного урожаю і тонкий рулон цигаркового паперу – сам він частіше уживав папір газетний: бо казав що зі шрифтами цигарки міцніші

так минуло кілька днів:

я тягнув час серед порозкиданих наспіх рукописів – мурашиних записів у нотатнику
засохлого цурку – розсипаної ячмінної кави

непогано бути полковником і пити щоранку справжню каву – подумалось

але далі читати не захотів:
тому

полковник встиг тільки нагріти воду

одного разу сусід запитався про книжку: чи не дав би я йому кілька непотрібних сторінок
для самокруток
я відповів: що не можу – бо тільки почав її читати й усе щось заважає просунутись далі

тим часом полковник Aureliano Buendia кудись зник і також не приходив сусід

у мене залишалося: 1) кави на кілька горнят і 2) кілька днів до від’їзду

саме за день до від’їзду знову навідався сусід з пачкою газет і читав мені новини
в одній із статей він натрапив на Колумбію і її наркосиндикати

я сказав йому – що цей письменник – книжку якого він хотів розкурити – колумбієць
і палить кубинські сиґари
сусід згадав що одного разу у місті він бачив ті сиґари у крамниці але не купив бо були
задорогі і ще додав: що з нього сміялися б якби він тут їх смалив

ми розпрощалися

насамкінець він попросив – ніяковіючи – чи не надіслав би я йому тих сиґар
з міста – і також чи міг би залишити книжку
до другого мого приїзду
обіцяючи що він її прочитає і не пустить на куриво

я знав: що більше сюди не приїду але щоби не розчаровувати його подав до рук
«Сто років самотности» – поплямлені ячмінною кавою і з запахом відсирілого тютюну

полковник Aureliano Buendia нарешті допив свою каву і подивився у вікно
він не пам’ятав року свого народження але точно знав що кави залишилось

лише на одне горнятко


Нью-Йоркська група

порожній East Village – зарОсла щока
Тарнавського – Бойчука й Рубчака
немає – Вони в 60-их
В каварні сидять попиваючи drink
забули про час і сидять отак рік
а може століття – Спитати?

але їх не викличеш з кнайпи сюди
бо їм там цікаво там пиво і дим
там перші дружини і треті коханки
вони розмовляють неначе брати
викликують Лорку – як їх тепер – ти
й чарують підпилу еспанку

ну знаєте – каже Богдан-і-Тиміш
(Ортеґа-і-Ґасет) – він каже сумніш
пора забиратись додому
бо чути повсюди оте Не пора
Вони усвідомлюють: чорна діра
їх може втягнути – й по всьому

посидьмо – відказує тихо Б. Б.
та хто там чекає удома тебе?
а тут хоч ці вірші й Антонич
зелений стримить у зеленім вікні
– мов ключ у замку – наче корок на дні
який хоч-не-хоч не потоне

куди це додому? – питає Ю. Т.
він в светрі червонім – як кактус – цвіте
не бачить він дому – пустеля
Еспанії без і наймення Міґель
що схоже на хрипи шахтарських легень
й католицькі шпилі костелів

отож порішили посидіти ще
трикутні трапеції гострих плечей
і повні бокали тріпочуть по стінах
Богдан-і-Тиміш і Ю. Т. і Б. Б.
мов змій триголовий вогнями сопе
а далі – Харибда і Сцила

під ранок вони – посварившись – мовчать
і пиво і сеча й дружини сичать
а далі ще старість по різних містах
усіх розведе – а при цьому столі
ще легко пропити образи старі

і марку приклеїти на листа


Бруклінська елегія

щоранку пекарні єврейські відчиняють з пітьми
перше що добігає – схожий на прудкість лисиць –
запах цинамону – розтертих із цукром яєць –
до цегляних синагог – і це є початком зими
бо тісто пахне сосною і зірваний вчора жасмин
разом із часником і цибулею сиґналить тобі з полиць

од сьомої починається лящання металевих замків
іржання сабвею – перегуки вуличних продавців –
вантажники носять фрукти залежно від попиту й цін
і кавуни смугасті схожі на тигрів з боків
а гарбузи галувинські – на голівудських дів
вантажники мексиканці – на олімпійських борців

а школярі підскакують: ось – жовтий шкільний автобус
стара підмітає вулицю – смердить дешевий тютюн
бруклін вовтузиться зранку – скаржачись на самоту
на драконячу ненажерливість і на свою хворобу
на  металевий міст, що вигнувся наче хобот
на це муравлище люду що знищить колись сатурн

хасиди – мов чорна смородина – обліпили гілля синагог
вони виноград арамейський – уманська глина і клей
дратва якою зшиває темні слова юдей
накинувши талес на голову – йому щось шепоче бог
і діти його щебечуть – мов райські пташки – бо
виспівує йому бруклін хлібом і рипом дверей

кожним коліном юдейським – рядком що теплий як сир
геометрією кабали – камінням єрусалиму
співом жінок в пекарні які наковтались диму
калаталом перед суботою – і молоком від кози
християнин – до пекарні; до синагоги – хасид
і – зголоднівши бруклін – ковтає слину


«Муза»


Мангетен забувається – як текст
розмови  сиґарет – і лащиться мов пес
парчевий дим і кілька фраз що Музіль...
якого переклав зі сну в порожній «Музі»
на сон слонів і на пташиний свист
Озіріса вдягнув ув Ізісине тіло
і на ріці туману білий лис
тих мандрівців накрив – бо вже сіріло –

кав’ярні корабель в передзимовій бухті
лиш дим від сиґарет нам нагадає: бути
в цих стінах і кутах просмерджений текстиль
із віршів і вина утворював нам стиль
і трухлі пні пісень в яких калина в лузі
сіроми та старців в революційні дні
тікай до себе – поруч музи
її колін – бо ті хто там: смішні

й страшні – немов ловці на лиса –
і того що накрив абсурд співачки лисий
і того що ріка народить з мандрівців
що знає нори слів і дудлить «Okocim»
вони наш корабель не похитнули співом
сирен – бо споглядання дій
в часи коли сей бунт залиють скислим пивом
із вогнегасників між ніг – настане втім

епоха пост-бунтарства – пост-стихій
мистецтво впаде діл – знеціняться стихи
поети й малярі доп’ють отруту часу
всі мимо пронесуть вино налите в чашу
і тільки міт отой в якому твій Озіріс
шукає собі смерть у місті – корабель
сей прихисток усім хто знає мову звірів
і мову снів – і чує ще тебе

що ти при каві – на столі води –
пожовклим нігтем креслиш ті ходи
й ісходи ті – де повне місто книг –
і ми – мов кажани – літаєм серед них
із нами наші дні й коханки і повії
офіціянти – всі хто береже
і п’є із нами те що пан господь налиє
в чорнильницю душі що світить вітражем


Капелюх Нікіти Стенеску

Чорний капелюх Нікіти Станеску нагадує чорного птаха
який вилетів з гнізда квашеної капусти його мови
і кружляє над головами поетів

Радомир Андрич носить цей капелюх – наче дзбан води у пустелі –
тримаючи пташину ногу капелюха (бо він птах) в одній руці –
а іншою розігріває прозоре тіло ракії
і поволі оповідає про середньовічні часи Сербії

Капелюх Нікіти Стенеску примруживши очі – склавши крила наче херувим –
тихо дрімає –
капелюх звик до Андричевих балачок і тому може відпочити

фетрова тканина оперезана чорною стрічкою жалоби
– чорна мова смерті –

поети розмовлять тією мовою – пишуть тією мовою і по смерті стають
чорною парчею тієї мови

тому Нікіта Стенеску сидить з нами у корчмі та п’є чорне вино
але нічого нам не каже і для багатьох він невидимий
тому дехто не знає що він поруч
бо бачать тільки чорний фетровий капелюх
хоч кілька втаємничиних знають що шурхіт кукурудзи
це шурхіт його херувимських крил

нічого вже нам не скаже Нікіта Стенеску

його капелюх стає: то левом – то волом – то орлом – то янголом

і нас відділяє жовта сеча осінньої кукурудзи

і чорна парча херувимського крила

і замотаний рот янгола
щось хоче нам сказати

але білим вапном повітря забризкує нам вуха
і ми тільки знаємо одне: пити чорне вино
бо нам не можна чути ті слова


***

                                                 Світлані

зі сну важкого – наче сніг до пліч –
в зимі нью-йоркській – при воді та каві
в китайськім ресторанчику імлавім
епоха постмодерности – та кіч
не названий – минулого століття енді воргол
– приносять суп із курки це недорого –

малий китаєць мокрий – дощ з відра –
заходить мов останній імператор
посидимо: – бо грудень – бо витрати
бо музика налипла мов ікра
у цьому ресторанчику дрімотнім
де пахне сходом й заходом самотнім

зелений чай тут подають до страви
ти нудишся від запаху що вмить
як музика – в приміщення влетить
вимова слів повільна – наче пава –
парує чай – і що на чайові
збереш – мов крихти – за роки німі?

у погляді який зі сну – що наче
зимовий океан в тім погляді – для мев
порожній пляж – холодний вітер дме
він підкидає целофан – як м’ячик –
порожній пляж лиш меви на лавках
і вітру шовк – немов життя – в руках

а поруч ресторан – в якому сни твої
передріздвяні – задощило знову
ти пробуєш сей екзотичний соус
і кажеш вкотре: «я це не доїм»
і залишаєш чай – і пагорб рису
і на столі поміняні іриси

господар щось питає – хоч звідкіль
він міг би пам’ятати нас – ти плачеш
чи вітер за різкий чи запах – зачин
завжди непевний – бо солона сіль
читаєш у розвитих папірцях
покашлюєш – і кашель як в курця


Порт

в порту розвантажують рибу з китаю
запах солоний повітря тонке виїдає
спека висить – наче дим сиґаретний – і коле
листя легенів – й листки тютюну доокола

торси засмаглих людей – що живуть наче риба
з моря живуть – як поезія з рими –
хаос в гармонії: викриках – скреготі – поті
в цих кораблях – бруді – роботі

в кожного слово – як лорки розбита гітара
світиться серце – як гасова лампа пивбару
піниться пиво і кров закипає у жилах
дурять дівчат що удома чекають дружини

в череві цім – у посудині сну і вологи
в цьому порту де приймуть передчасні пологи
й діти народжені – знову самотні й прозорі
серед китів в океані й дельфінів у морі

серед сміття що замокло минулого тижня
цвіту що губить японська вишня
слів що лежать – мов мужчини на пляжі –
й тчуть се життя із повітря та пряжі

тут контрабанда – повії як заспані сови
і моряків чужоземних зграї та сонми
гупають в двері – скиглять – і фрази лайливі
діти збирають із мушлями в цьому заливі

мушлі дівчат припливають із сіл що довкола
гроші і досвід чіпкі наче школа
раннього бруду – і п’яного сну у пивбарі
і шепотіння – і зойку – і видиху пари

порт що приймає як жінка десяток мужчин
немов кораблі що вернуться з нічим
що ховає у пазусі складів і митниць шуму
звуків і злочинів запінену муть

чує спів – ні – поранену пісню кита
і дельфіна сурму: бо горлянка його золота
й свого сина зачатого в бруді пивниць

зойки спілих дівчат і розхитані рухи сідниць


Футбол 1874 року

на пустирі де зіграли футбол 1874 року
разом із відчуттям повітря – і запахів від золи
переживши роки – перельоти – сучу епоху
з пляшками з-під пива що поросли мохом
з вином яке тільки-но принесли

гра у футбол на життя і смерть постійна
кожен вважає що витоки в рибі – риба у сні
у музиці яка також може бути тлінна
вона – видутий пил до чотирнадцятого коліна
тому ми самотні й саме тому – одні

ніхто не сказав якою мірою – як корону
з паперу витнути – зі слів що чекають ножа
футбол дограє на полі у сотий раз антигону
найпомітнішим з’явищем були весла харонів
скажеш – на справжніх акторів щорік – неврожай

плоди і неврожай постійні– торговці тунцем
піднесли ціни – в’ялену рибу до літа
чистили всі – і кожного власний дзен
вирівнював дух – і старець з лицем
монаха – віщував про світло та про кінець світу

чому старість не має плодів – у снах
чому цей футбол – єдиноріг з ґобелену
такий несправжній – чи на гравців ціна
зависока – життя і смерть – зрештою ця одна
хвилина гри не схожа на іншу хвилину

футбол 1874 року зіграли гравці – вони
у просторі – час геометрична пропорція – там
клаптик зеленого прапора – вічно у стані війни
чекаючи супротивника думають що сини
кендзабуро ое – але ти чомусь не запитав


Про політ янгола та чорного і зеленого лиса

                                    Янушу Шуберу

кожному чути що кожен – хто там
угорі: парашут – янгол – літак
шарудить у соломі повітря – в пітьмі
алюмінієм крил як міль

личинкою вірша з ультрамарину
чорною перстю що породить стеблину
чорним лисом притягує сни
і облизує їх язиком масним

сподіванням: що там відслонять заслону
пурпуровій діві в червоній короні
яка вбрана у шурхіт шовків
– жарівкою світить із пелюстків –

бо у шлунку її ріпавий джаз
висмоктує музику – і тоді жаль
флейту і звуків небесних флот
збите дихання – розчепірений рот

ті що голкою зшиють шовки і парчу
се кравці життя що шиють свічу
залишаючи слід білий як пух
що впаде дощем на зелений луг

але інші кравці роздирають шви
витинають свічки з паперу трави
і ніхто не певен що його парашут
не підточить міль – і не змінять маршрут

тому час тече мов ріка без риб
сі слова зі слів – корабельний рип –
тому хто летить й зачиняє зміст
завжди янгол він і зелений лис


Поет, океан і риба

життя океаном пахне – рибою пахне поет що випробовує долю на дні
корабля життя – разом зі скелетом риби причепленим на стіні
та ще кількома листівками з кінця 60-их що колись залетіли у дім
поруч виделок і ложок – немитих склянок – CD

сумна перспектива втечі – тому поет користає з угідь –
руйнує своєю присутністю пейзаж – забуває що кількість літ
помножена на кількість харчів доводить марноту ловлення молі на кораблі
се набуває значення чину – а мовлення риби стає тягарем при столі

зрідка відвідує муза – сухоребра стара: лице – мов зім’ятий капшук –
інколи вони п’ють каву – він читає їй вірші – збиваючись з ритму об шум
океану – доводить що правило писати для всіх – не підтверджує аксіому:
що усім потрібні слова: що нагадують зебру – жирафу – кому

землю яка є землею – з нічого щось – із сумних існувань – тканина вірша
виткана з подиху слів – із блаженства небаченого – бо віриш
найменшому із предметів нагрітих за день – тулишся серцем й руками
бо не важливо що зберігає тепло мушля зелена чи камінь

в бляшанці вода для гоління – 15 рибин на шворці – мов
намисто – видзвонює на вітрах – і давно потрібно придбати замок
бо мораль упала до рівня нуля – про се свідчить не тільки преса
але й ціни на нерухомість і вірші місцевої поетеси


При-блудний син

якщо в євангельській притчі – що саме читають у сільській церковці –
батько вибігає назустріч синові та наказує слугам перевдягти його й заколоти для нього ягня

то мені мусить світити бодай слабке світло в якійсь із кімнат на шостому поверсі

але темно – ніхто не чекає: або поснули – бо вже за північ – або поїхали кудись
і ключі не залишили у сусідів

може піти до найближчих приятелів: вони так радо приймали мене на нічліг поки ще не були одружені й так вдячно слухали мої вірші
однак на митниці конфіскували мій записник (боротьба з тероризмом) а напам’ять ані адрес ані телефонів не згадаю

якщо читають євангельську притчу про блудного сина в сільській церковці
то мусить хтось відчувати найпекучіші слова
і стояти на дворі з непокритою головою
на яку сиплеться сніг

Джазова варіяція
о мамо африко
чорною африкатою дрижить твоя джазова
вимова у зливі звуків – в багатоголоссі –
– тихих снігах Кіліманджаро –

зі слонової кости саксофону витікає туга спіричуелсу
помийною ямою гарлему – смородом покинутих будинків –
вовчими ягодами твоїх дітей
з ненаситними шлунками вічного голоду
завжди вагітними твоїми дочками

о мамо африко
чорні маслини твоїх очей – чорні дощі волосся
твої дочки дозрівають швидше аніж достигають плоди
і ті опадають швидше аніж вони
– наче в срібло прикрас – одягаються в одежі любовного поту –
їхній танець пульсує стривоженою жилкою
скреготом зубів і скриком лоренсової черепахи
вони ядучі та спраглі

твоєю музикою – о мамо африко –
наповнюються тіла рослин і звірів
вона – у розтрубах слонових хоботів
і сюркотанні комашиних оркестрів
зойках яструбиної жертви
висохлому бадиллі перекотиполя
гучних ударах по напнутій буйволячій шкірі
вона пече – наче шкіра здерта з буйвола –
срібні горлянки твоїх співаків
полощуть розпечене сухе повітря
і вивергають його як птах що годує свій виводок перетравленим сирим м’ясом

о мамо африко
твій постарілий джаз і твою темну мову життя
я чую у підземному переході що продувається усіма атлантичними вітрами
пересоленими звуками мелодії саксофона які видуває
твій бавовняний син
раз у раз похитуюючись
перебирає ґудзики інструмента – наче теребить кукурудзу –

видуває мелодію твоєї вічної і незрозумілої туги

о мамо африко


Про Гамлета
Гамлет переходить із театру до театру

(мабуть через прикрий характер)

залишаючи віслюкуватих режисерів

у повній розгубленості:
отак читати отой монолог
чи так не читати

їхні поради заплутують акторів

актори заплутують глядачів – які також намагаються зрозуміти:

звідки з’являється і куди зникає тінь Вітця – що каже померлий король синові –

чому зрада така слизька – мов змія –
чому бідний Йорик щасливіший від тих
хто дивиться на його череп відкинутий Гамлетовим черевиком

що ж глупота людська – переходячи з Гамлетом

із театру до театру

плодить –
:полки режисерів
:дивізії акторів
:армії глядачів

:придуркуваті коментарі шекспірознавців
і театральних рецензентів

і це неможливо здолати

1) офеліє – дівчинко з передмістя – сівши при березі океана – додаю припливи сумнівів –
і віднімаю відпливи впевнености – напевне що зіб’юся у підрахунках
ніколи не знав математики – ніколи не вірив що меч продовження життя а стебло продовження смерті – що янголи небесні коли збираються до гурту схожі на зведенят – що їм ділити? – чий жереб?

2) квітка офелія – арфа офелія – я ще не придумав тексту який захистить її тіло та її звук – цього нема у п’єсі – тому так нервово вона доспівує свою пісню – в якій ділять жереб янголи

Гамлет відбувся прем’єрою:

газети з рецензіями використали за призначенням

місто: гадає що порозумнішало на одну соту гамлета

актори: що зіграли у своєму житті найкращі ролі

офелія: що вивільнилася – і перетворилася на звук

режисери: що їм уже не вдасться повторити такі знахідки
уяви (бо що ж театр як не знахідка уяви)

і тільки п’яні бутафори вважали що забагато сміття:
забагато акторів – забагато недопалків
забагато слів
про слова

прем’єри вони не бачили
та й навряд чи колись побачать

бо йдуть до театру з чорного входу
почорнілі від горілки

але все ж таки
бути чи не бути?


***
ти дивишся на цю передріздвяну пору
хитаючись в вагоні – наче ворон
на електричнім дроті – там ... в минулім
фольклорі та житті мандрує ще оркестра
в повітрі теплім і гудить мов вулик
для тих хто ще не бачив але чули:
поезіє – ти сестро

назвавши так – зашифрував на віки
щоб в поїзді що мчить в передріздвяний weekend
ти знов її ім’я із пересохлих вуст
відпустиш в небуття – у простори зими
цигаркою в вікні хтось знову затягнувсь
хтось знову тягне час як муз-
ику з пітьми

у поїзді нічнім що мчить до океану
захований сірник із пам’яті дістану
і спалахне пейзаж – завалений папером
і віршів самота – і ця чужа країна
в шнурівці диму вислиза під двері
ці дні пусті – звичайні мародери –
послід чаїний

із нагромаджень слів ти залишив з собою
лиш темні імена і звук сурми й гобоя
і флейту що з нори покажеться змією
в футлярі скрипку – чорний оксамит –
що мовою поезії й твоєю
із мови строф виціджує помиї
і квит

ти знов запалиш – через дві зупинки
оркестра океану – неба синька
і натовп пасажирів – що виходять
із поїзда нічного; в ніч південну
твою оркестру заливають води
і мушлі величезної породи
диктують тему

чи варто щоб мелодією грудня
рослини слів нагодували трутнів
і тертий мак від звуків наркотичних
заповнили цей простір – зими ці –
що пролітає струмом електричним
і музики шрифти псевдоґотичні
в руці


Фотографія 1969 року

До фотографії треба було підстригтися
– так уважав дідо і ціла родина –
Тому мене приводили до сусіда – який перемовляючись з дідом – виносив з хати старе крісло старанно витирав його долонею – кричав на курей
і садовив мене – крісло було високе на тонких ніжках і мої ноги баламкалися над землею –
перукар оповідав що то крісло хтось привіз чи то з Відня чи то з Кракова коли повертався з Німеччини із заробітків – по першій войні.
Він виймав замотану в біле полотно машинку
кілька разів натискав на сріблясті ручки – скреготіли її металеві деталі –
щось продував – розчісував моє волосся і починав стригти:
чи то машинка була не змащена чи він тільки вдавав із себе вправного перукаря
але кожного разу коли він – мов шуліка – занурювався у моє волосся
в мене виступали сльози бо несила було терпіти скубання тієї машинки.
Десь за хвилин 15 – промордувавши мене – дозволяв встати й мацати вистрижену голову –
тоді була така мода: вистригали все – залишаючи клапоть волосся – який називали «гривкою»
навколо віденського чи краківського стільця лежали зістрижені пасма в яких уже порпалися кури.
– я знав про перукаря майже все: і що він покинув першу дружину – і що потім нажив дитину ще з кимось зі свого села –
– і що до нашого прибився нещодавно – одружившись із підстаркуватою дівкою – в якої була лише стара бабця – а дівка мала недобру славу.
Через те я не любив стригтися у нього, але дідо уважав його за доброго майстра.
Дідо запрошує його «на сто грам» бо грошей ніхто за це не бере
а його некрасива – але вже вагітна жінка – заповідає щоби баба прийшла силяти тютюн.
У мене за шиєю повно прилиплого волосся і я весь час знизую плечима та стрясаю його долонею.
У неділю по гостині – виходить на обору наша ближча і дальша родина – на фотографа чекалося довго – він спізнився і був не зовсім тверезий – Усі з родини стають один біля одного – надзвичайно серйозні – у святочній одежі й пильно дивляться у вічко апарата – кілька поклацувань – і готово.
Але моя баба кричить до фотографа який зібрався було йти геть що: треба сфотографувати ще малого.
І мене зачісують – поправляють комір сорочки – дідо застебає ґудзика аж під шию
ціла родина радить де краще стати.
я випрямляю – як вояк – руки – стримую дихання – готово: каже фотограф.
І чекає коли його закличуть до хати на могорич.
На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном.
Кінець 60-их:
саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року.


На каві у «Starbucks»
у грудні – у долішньому нью-йорку – п’ючи каву в «Starbucks» – спостерігаю
як два мексиканці вкладають мармурові плити до парадного входу в будинок

у кав’ярні крутять нав’язливий Jingle bells
вулицями миготять нью-йоркці з різдвяними подарунками й авта
вуличні торговці розпродують туристам усілякий непотріб
поліціянти мирно дрімають у теплому авті
до церкви черга – ні, сьогодні не неділя – відкриття якоїсь виставки

ну, ось і 12-й апостол року – грудень сідає за стіл тайної вечері
нещедрі плоди твоїх днів викладеш із пакета щоб пригостити 12 апостолів
по дорозі забіг до крамниці та купив нашвидкоруч
але вони знають усе
і ви мовчки разом доїсте прісний хліб завершення року

ну, ось і надходить час коли згірклий досвід плодів і скисле молоко днів
усе частіше з’являються на твому щоденному столі
коли шум океану все частіше висить у просторі твоїх слів
усе частіше ти дріботиш п’ятилітнім до кошари щоби подихати випарами
овець бо – казали – відпустить твій сухий кашель

ну, ось ти – сорокалітній мужчина – ще укладаєш слова
ще записуєш їх – що ж тут нового?
з античних часів лише кільком удалося перепливти океан тисячоліть
сьогодні – разом із тобою 100 тисяч поетів укладають словники своєї мови
чи хоч уламок строфи допливе (якщо буде куди плисти)
чи хоч звук твоєї мови – за законами астрономії – уподібнюючися звізді –
якої вже нема – (якщо ті закони не брехливі)

ну, ось виживаєш останні дні старого року – наче оплачений готельний номер –
попиваєш каву – і дивишся як:

два мексиканці – розпилюють камінь – обидва підносять його – допасовуючи до стіни – знову поволі опускають і знову надпилюють

камінь тяжкий

життя легке


Лист до Петра Мідянки

1
нью-йорк у старому човні мангетена
співає прокуреним голосом гіпі
також старого – його естетика
зіпсована часом – в косу заплетена –
немов рукави місисипі
сюрреалізму і гіпер

нью-йорк – це тепле гніздо гарлему
імені джазу й марихуани
інколи ходить заблудлий лемко
на прізвище Воргол – ой леле –
білий як янгол – трапляються іґуани
в повітрі: хуани й івани

нью-йорк чорний від співу та джазу:
саксофона – флейти – труби
зими що завжди на межі сказу
приплив океана у місячну фазу
чайок на коні-айленд – й без них
фієсти бронзовий бик

нью-йорк – це свято з тобою яке
триває не більше п’яти хвилин
два літаки вже заходять в піке
збоку парчевого слова – ріки
й двох обгорілих скляних рослин
для довгих – як вічність – зим

2
зима тут довга – наче бродвей або хасидська молитва –
гіпі вимерли – як динозаври – останнього бачив учора
у місті яке продовжує самотність і вічну битву
поміж янем та інем – правим берегом й лівим – хворе

на курячу сліпоту – тому тут побачиш не все
а тільки білок яких годуєш з руки і яким зручно
бігати доокруж свого життя – дельфінів яких течія занесе
слухати музику манґо та бубнів що кашляють гучно

споглядай – як каже конфуцій – за всім що спотворює дух
за життям його учнів – власниками крамниць –
монахами із непалу – фігурками будди – сандалями що йдуть
кожного ранку в чайна-тавн і чаєм рудих лисиць

тому тут японська вишня на лексинґтон-авеню
немов сестра і поезія – як вірш без парчі та шовку –
цвіт її сну засушений в конверті тобі відішлю
якщо він дійде за адресою і по дорозі не зжовкне


Америка
ця країна чужа – вона корабель між двох океанів
до правого борту прилипла рослина нью-йорк
мушлі нової англії – молитви хасидські і торг
фалос флориди в теплі карибських жінок
з їх жагою еротики – зляганням з котримось із хуанів
рваними ритмами танцю при тому зляганні
переплетенням тіл що сплелись на замук

з лівого борту корабля що говорить іспанською
можна побачити мексиканців – заблудлих у часі риб –
прикордонники їх не ловлять бо навіть легенький ритм
капелюхів широких і спідниць що хитають вітри
у музиці кактуса – під стародавньою маскою –
сховані в історію – і християнською Пасхою
відмірюють цикли сонця і знають усіх святих

в якомусь із барів нью-йорка – мистецькій норі –
можна почути вірші та знати що цей вавилон
зібравши блукальців світу – множачи їх число –
племен і народів насіння яких поросло
у вічках сітей – у повітрі – і буйвола ріг
проколює сни україни бо саме на бік приліг
і з вуха його парує різдвяне тепло

найкраще місце на тім кораблі зимовий Cornelian bar
в розмовах про екзистенцію – модні романи – сильвію плат
шукаючи співвітчизників між вітражами з грубого скла
потрапляєш у задзеркалля – і чуєш: good luck
хтось комусь каже – і наша спільна плавба
нікого тут не цікавить і віра твоя слаба
і ми дочитаємо вірші про буйвола і про вола

публіка з вулиці входить у цей ноїв ковчег
щоби замовити пиво або французьке вино
бігають офіціянтки – перевертаючи догори дном
настояний запах повітря – і поглядом у вікно
підкреслюєш неприсутніть, яку пролітаючи чех
над гніздом зозулиним – поранив своє плече
і став пацієнтом закладу з відхиленнями від норм

ти також відсуваєш подалі попільницю – нема
більше часу щоб знову пірнути в розмови про те
що робити з життям у нью-йорку – і бармен що цвіте
цибулиною посмішкою також у полоні тем
про футбол і про акції – і те що холодна зима
і те що чекає відпустки і кожен його змах
нагадує птаха в неволі – а може й ні се ні те

ти погоджуєшся що ці холоди тривають довго
що в европі також – хоча не ймеш йому віри –
починає читати американський лірик
і вірші його зішиті нитками – і світяться діри
але поруч плещуть – і він королем сого
почуває себе – хоч нічого з того
не випливає – хіба: тип позбавлений почуття міри

або відчуття сенсу перебування на цьому сеансі
сектантів поезії – лірників із найглибших нью-йоркських кутів
і може мелодія світла літака яким прилетів
розріджений кисень повітря – як кільця юпітерів золоті –
кишать сиґаретним димом – і до наркотиків ласі
дівчата що дозрівають – у випускному класі

клянуть цей світ і життя тому що ще молоді


Єгуда Аміхай
Герберт привів до мене Єгуду Аміхая якого я засушив як гербарій
і залишив під іменем кактуса сабра хоч Аміхай народився у Німеччині
а сабра це євреї народжені на Святій землі

Листок Аміхай довго пролежав у якомусь німецькому виданні про сюрреалізм
і нарешті запах мені камінням Єрусалиму і я те каміння порозкладав у віршах
як чорні мітки на білому полотні й вони поросли зеленим мохом у Книзі пагорбів та годин

Санду Давід і Марґаліт Мататьягу оповідали мені про Аміхая
коли з Санду ми їхали до синагоги у Новому Саді
а з Марґаліт у ресторані готелю Casino умочали білий хліб у мед що стікав по руках аж до ліктів

у Нью-Йорку на вечорі його пам’яті коли читали вірші
то кожному роздали копії тих віршів двома мовами – іврит і англійська –
й уся зала виспівувала звуки івриту так – наче кожен перед тим набрав повен рот маслин у буфеті

того вечора була страшенна злива що годі було впіймати таксі
парасолі виривало з рук і вони літали разом із власниками в околицях New York University
ні в кого було запитати де ж та вулиця де розташовано Jewish Center

одна студентка яку випадково зустрів на порожній вулиці
вказала мені на будівлю навколо якої я безпорадно кружляв півгодини
і коли ми розмовляли з її рук вирвало парасолю і я біг за тією парасолею бо почував себе винним
а вона стояла під дощем усміхнена


Astor Place
хтось
розмальовуючи вуличний ліхтар
уважає що цим порятує світ
– що майже божевілля –

бо:
навпроти активісти комуністичної партії Америки
які також вважають що вони рятують світ –
але рятуючи не погано ще й заробити тому продають 1 пр. газети за 1 долар
готуються до революції – бо революцію 1917 року
вивчили з книжок університетських професорів
які дещо прибрехали

зарослі анархісти з портретами Че Ґевари на футболках –
– молодий Че димить кубинською сиґарою –
цілком анархічно роздають листівки перехожим
як вони кажуть – ластівки надії –

групка панків чи то металістів
повсідалися біля рухомого пам’ятника кубові
(не плутати з кубізмом)
і ловлять ритм легкої музики
скрипки та саксофона

а ось борці за права тварин –
далі сидять студенти кінематографічної школи й фільмують
будинок із рекламою музичного видавництва «Carl Fischer. Since 1872»
– яке давно переїхало в інше місто
але залишило свій фірмовий знак
який не змили дощі
й не замалювали безробітні нелеґали

музика єдина музика порятує світ
але чому більше виконавців
аніж слухачів – порожніх капелюхів у музик
і товстіших гаманців у перехожих
– музика витончує смак –
– і доводить до повного отупіння –

ох як ритмічно
гатить по алюмінієвих баняках
усміхнений білозубий хлопець з околиць Гарлему

Hi, baby – він вітається зі студенткою New York University
і ще ритмішніше жонґлює паличками –
ще білозубіше усміхається – наче викинутий на берег кит –
ще зміїніше вигинає своє натреноване лискуче тіло
Hi, baby – з цього він починає творити текст імпровізованої пісні
коли жили на його шиї стають грубими як корабельні канати –
а очі нагадуюють випуклі баньки полінезійської черепахи
Hi, baby – і погладжує пошерхле тіло пластикового відра

о ні – він не самотній – цей вуличний художник –
– цей маляр сповпів –
чого йому не вистарчає щоби купити полотно –
чи він насправді бажає розмалювати
околицю East Village

його розквітлі стовбури ліхтарів

знайомі гасла американських комуністів

анархісти що вишуковують гармонію
у вченнях своїх попередників

музичне видавництво «Carl Fischer. Since 1872»
яке залишило музик без нот і партитур

і найбезпечніший хлопець
з околиць Гарлему із своїм гітом
Hi, baby

пускаючи – наче нафту –
зміїну отруту своїх слів –
цвіркаючи слиною крізь рідкі зуби –
Hi, baby

на тлі 20-ти портетів Endy Worhol’a
і великого фота Marylyn Monroe
(коли вітер підвіває її біле плаття) –
а інтелектуальні окуляри Arthur’a Millera – як дві площини кону –
моделюють цю виставу
в якої немає драматурга і немає режисера

от і експериментальний театр La MaMa:
що кожного нового сезону обіцяє зачинитися
назавжди
через борги

розпочав ремонт своїх репетиційних приміщень

в якому або бурятські бубни або ружевичеві парадокси
збирають публіку як музики у підземних переходах
і прибутків від розпроданих квитків
вистарчить хіба що на сабвей
додому


Прощання з ілюзіями
наше життя – це прощання з ілюзіями

яких назбирується до 40 стільки
що решта часу залишається власне для прощання з ними:

що поезія – це не проза а проза – не поезія

що сніг – це вода а вода – сніг

що елементарне – це склане а складне твориться з елементарного

що перший сексуальний досвід у брудному гуртожитку
це не впадання у безмежність а тільки рип металевого ліжка
який чують у сусідній кімнаті
то може це музика життя?

симфонія яку виконують тільки два інструменти – оголені молоді тіла –
які приглушують їжакувату музику ритмічного руху
а потім розмовляють про усякі дурниці
палячи одну сиґарету на двох
пускаючи дим під стелю

її спина яку наче хтось посипав маковим зерням
і запах її поту паморочив тобі свідомість
так не паморочать тебе тепер вишукані красуні які обливаються Chanel №5
або парфумами від Gucci

що українське – це не европейське

польське не німецьке

албанське не сербське

що кілька віршів Целяна вартіші за вірші Лесі Українки
для кого? – запитають патрійоти
і звинуватять тебе в усіх гріхах

 

що призначення літератури – це не призначення кавоварки
і дедалі більше людей віддають перевагу кавоварці

а що чинити тим хто постійно п’є чай?

може ілюзії – це міста які будуються для того щоби їх руйнувати
або щоби їх засипав пісок життєвого досвіду й утоми?

вона запивала таблетки ркацетелі
носила у сумочці всілякий непотріб
користувалася жахливою помадою яку видлубувала пінцетом
яким вищипувала брови й волосся на ногах

час прощання з ілюзіями надходить тоді
коли ти наситився всім:
бароко – рококо – натуралізмом – модернізмом – постмодернізмом

здатен відрізнити Еліота від Павнда – Пікасо від Матиса
час від безчасся – зерно від полови

коли на її спині ти збирав язиком макове зерня поту
і приклеював слиною м’які світлі волоски до струни хребта
вона завжди питала: чи я люблю її
бо боялася завагітніти

вставала – наливала у брудний стакан сухого вина

ковтала запобіжну пігулку

і не соромлячись погладжувала себе нижче живота

кажучи: знову будуть місячні

й у нас попереду новий місяць любові
і це було найважливіше що може бути у цьому світі

але час прощання з ілюзіями також ілюзія


На поетичному фестивалі

10 поетів
заявлені у програмі
читають вірші
для 10-х слухачів може для 100

звучить симфонія мов:
українська з еротичними зойками скрипки
пурхають лляні звуки арабської
бухають у грудях маршові ритми німецьких бубнів
стікає слиною джазовий тромбон англійської
гобой перемелює у свому животі еспанську вимову
ґалантний саксофон французької збуджує сексуальні марення майже дозрілих дівчат

дириґента нема
й оркестра трохи збивається з ритму

переклади – препогані
бо роблені поспіхом
організаторам
як завше бракує часу

ще 10 поетів які читатимуть завтра
слухають тих 10-х які читають сьогодні
і позіхають від втоми
думають про пиво про місцевих дівчат
про курс валюти
про кількох поетес які прибули на цей фестиваль
і з прикрістю відзначають що вік жіночої поезії
неухильно наближається до пенсійного
а про що може писати жінка після клімаксу?

на жаль молодих ахматових – сильвій плат – ан бландіану
на фестивалі ще не запрошують
очевидно чекають поки зістаріються
що ж у цьому є своя логіка

у країні де відбувається фестиваль
економічна криза
тому готелем бігають таргани
а в ресторанах підстаркуваті офіціянтки
не викликають особливих симпатій

поети даруюють поетам свої книжки
знаючи що ніхто їх ніколи не прочитає
бо не можна знати всі мови світу
тому цей ритуал нагадує
розмову глухих і сліпих
по зруйнуванні Вавилонської вежі

о, нарешті читає останній із сьогоднішньої програми

незабаром вечеря

і можна буде поговорити про поезію
на яку не ловиться риба місцевих слухачів
бо всі вони вирішують економічні проблеми
через мобільні телефони

зала щораз пустішає
бо хтось виходить на перекур
хтось попити пива
а хтось відпочити в готелі

чорна діра поезії

стискається від кількости віршів
щоби поглинути
– і це найсмішніше –
саму поезію

яка віднедавна обсуговує самих поетів
як підстаркуваті офіціянтки у ресторані
які давно не цікавлять мужчин

формула поезії
записується 10 + 10 = 0

хоч як твердять математики нуль є чи не найчільнішим числом
в математичних обрахунках

і його чорна діра містить таку енергію
що здатна поглинути сама себе

як мітологічний дракон
який пожирає власного хвоста
і формою свого тіла творить магічне коло

з якого немає виходу


Сербський сюр 1

                        Мілеті Продановичу

ресторан на березі Дунаю
– рибних страв і білого вина –
музика яка нам промиває
мову – що рибиною літає –
й оком срібним дивиться вона
і тріпоче плавником – дурна

рок-н-рол місцевого розливу
сербських слів намішано й чужих
риба є – ми патраємо рибу
черево її – і в оці – шиба
пий вино – чужинче – і кажи:
корисно вживати з риби жир

пий вино у просторі балканськім
– пахне виноград і дим війни –
думає-гадає реґент данський
біліярдні кулі педерастські
мне в кишенях – і читає сни
павичева секта і сини

площею Республіки князь Мілош
разом з псами голубів шуга
і повія з очерету тіло
вигинає
і сезон осіннього відстрілу
починає впевнена шульга
(це для тих хто нині ловить ґав)

в «Руски цар» Еміра Кустурици
може прийде князь і партизан
і на трьох розлиють сливовицю
спохмеліють молоді дівиці
й фольклором дивним цап/коза
крутять фільм що крутиться назад

андеґраунд під рікою Сава
міт що здитинів і з часом зжовк
що тепер лиш попиває каву
і царів змальовану поставу
пожерає – наче землю – вовк
пожинає очерет свічок


Сербський сюр 2

у корчмі зі слів слов’янських плете мені лаври серб
офіціянт доносить перець гострий як серп
ракія в бутлях і ми – мов відбились від війська –
і ягня на столі захололе – і не потрібна англійська

(– кричить він з-за столу і втягує солод диму
читає мені по-сербськи вірші у сербську риму
лавровим листком з ягняти майже – як блудний син –
длубає перець червоний яким заправлений сир

рекао – каже – песник балканська вимова слів
тужливим мотивом музики надріз залишає мов слід
фольклор його кольоровий бо згодом він каже: князь
тут збудувавав церкву яка – мов яйце– знеслась

і закотилась під пагорб – і вирізьбила пейзаж
своїм цегляним орнаментом – її монастирський стаж
дорівнює тисячі років – і наша розмова теж
від перцю пекучого в роті палає димом пожеж

що нам плітки й обмови? – ми заховались у корчмі –
в якій ми доранку співаєм – і нічого з себе не корчим
пісні мов наповнені бутлі – жовтіють посеред столу
і кожна наступна пісня – балада про Косово поле

з-понад Дунаю під ранок бензин з катерів і яхти
пахне мазут тепловоза – і хочеться враз злиняти
та серб мені каже: продовжим в белґрадському ресторані
бо уважає що мало і ми недостатньо п’яні

поезія – каже – знаєш у цім придунайськім місті
зелений язик перцю і скислі вчорашні вісті
і монастирська служба у темряві – і черниці
що висипались на подвір’я – як з кошика стиглі чорниці –


SS Brandenburg 1913 рік
Корабель SS Brandenburg вирушає у плавання 1913 року з Бремена – на борту 944 пасажири –
зі списку пасажирів видно що майже уся Европа пливе до Америки
пливуть росіяни – євреї – серби – хорвати – литовці – угорці –
і рутенці – сиріч українці – з Галичини громадяни Австро-Угорщини
Може це була мітологічна Европа яка рятувалася на бикові
що називався SS Brandenburg?

Корабель пливе до Філадельфії

Серед пасажирів є дві молодесенькі дівчини:
Махно Єва 18 років неодружена
місце зупинки в Америці – Детройт
та Зєнь Анастасія 18 років неодружена місце остаточної зупинки – Філадельфія,
обидві з села Дубно що неподалік Лєжайська.

З того села походить мій батько
знаю що родини Махнів і Зєнів були у близькому породичанні

Можу тільки здогадуватись як вони виїзджали з Дубна – мабуть до Кракова –
а звідти залізницею до Бремена
може до Кракова вони доїхали кіньми

У Бремені ступивши на корабель – отримали найдешевші каюти –
і вперше – побачивши океан – були занепокоєні подорожжю

але молодість і магічне слово Америка додавали їм упевнености

та ще недвозначні погляди їхніх ровесників може Спілберґів може Обрадовичів

переконували у тому що потрібно триматися осібно та ні з ким не розмовляти
так – зрештою – їм наказували вдома

та різноплеменна Европа їла – сміялася – тужила – кохалася

діти ганяли роздивляючись Атлантику – чайок – альбатросів – океанічний захід сонця

багатьох нудило і вони блювали

Минув перший тиждень мандрівки
помалу оговталися
перезнайомились і починали оповідати хто куди їде до кого і якою є Америка в їхній уяві

Єва і Анастасія може зійшлися з поляками а може з євреями
з їхніх околиць бо ті два тижні національність не має жодного значення
усі вони пасажири SS Brandenburg і це їхній дім – земля – країна

Єву вподобав молодий серб
Анастасію – угорець

щовечора ці четверо молодих людей дихали солоним океанічним повітрям
і їхні поцілунки були також солоні

До Філадельфії SS Brandenburg щасливо доплив 3 травня 1913 року

усі пасажири обліпили поруччя на палубі видивляючись на берег

спочатку їх вишикували і перепускали згідно з документами
ретельно перевіряючи записи у пашпортах і корабельних списках
потім медики пересвідчувалися чи не привіз хтось із них якоїсь хвороби:
чоловіків і жінок роздягали оглядаючи їхні тіла

вперше молоді незаймані тіла Єви й Анастасії обмацували чужі руки та свердлили чужі очі
дивною мовою про щось говорили і щось записували
скінчивши ці процедури їх випустили на берег

– як відомо – Єва їхала до Детройту, а Анастасія залишалася у Філадельфії

серб і угорець зникли й дівчата з ними так і не попрощались

мовчки стояли Єва і Анастасія перед двірцем у Філадельфії

через 32 роки зникне українське село Дубно
ні воно залишиться на мапі як Debno
але всіх українців за лічені години посадять у товарняки і вивезуть на Схід
у такий спосіб мій дідо по батьковій лінії приб’ється на Тернопільщину з п’ятьма дітьми
їх поселять у найгіршу хату з вибитими вікнами саме грудневої пори

місцеві довго будуть сторонитися їх: діти будуть дражнити їхню говірку –
а дорослі косо зиркати у їхніх бік – приблуди чого приїхали?

коли мій батько одружуватиметься з моєю мамою – місцевою з діда-прадіда –
то родина матері довго сторонитиметься переселенця-зятя

1964 року мені вдасться народитися
щоби згодом описати подорож Єви й Анастасії кораблем
SS Brandenburg
уже в Нью-Йорку
додавши кілька скупих переказів родини по лінії батька

Єва Махно й Анастасія Зєнь мабуть уже померли
залишившись:
двома рядками у списку пасажирів корабля SS Brandenburg
двома чорними нитками латинських букв
двома чорними смужками диму
попелом і сіллю

зеленою золою цього вірша

важким зітханням споночілої Атлантики

Про фієсту

час – схоже – залежався у крамниці м’ясника
– відтятий язик бугая – який привезли минулого тижня
з півночі – з Чикаґо – з тих хрестоматійних боєнь 30-их
він лежить хрипливим голосом смерті – важким півторакілограмовим голосом
видобутим м’ясарем із великого тіла тварини

його хотіли продати одній з латиноамериканських компаній
яка влаштовувала фієсти і скуповувала худобу в південних штатах
але фермер знайшов вигіднішого покупця
і бугаєві – який щороку покривав половину фермерського стада –
не судилося стати жертвою фієсти – бути пришпиленим – наче рідкісний метелик – збожеволілим зоологом –
не судилося бути освистаним публікою на арені засипаного піском
латиноамериканського міста

в якому мешканці цілий рік готуються до свята:
чоловіки – покурюючи товсті сиґари з-під широких капелюхів
у чоботях зі скошеними обцасами – ліниво перекидуються словами
про фієсту – вважаючи що власне це і є чоловічою справою убивати бугаїв –
жінки та дівчата одягнуть яскраві спідниці – металеві прикраси
поїдуть до більшого міста купити дешеві парфуми і не звертатимуть увагу на дурні балачки чоловіків під широким деревом – єдиним у їхній околиці –
а діти запасаються дрібничками на випадок приїзду іноземців
вони складають засушених черепах – видлубавши прив’яле м’ясо –
з якого зварили суп – а решту з’їли бездомні пси – черепахи користуюються особливим попитом

о гарячі ритми місцевої музики:
звуки наче лантухи з піском що кидають вам у спини
звуки наче голки кактусів що проколюють грубу одежу і шкіру
звуки наче гострий кетчуп яким поливають кожну страву

м’ясарі розчетвертували це свято

вони: випередили хлопця у розшитому золотом костюмі який – наче зоолог – вправляється
у нанизуванні на спис бугаїв вагою – принаймні – з півтонни

вони: залишили чоловіків під деревом у безконечній розмові про фієсту якої ніколи не буде

вони: образили жінок і дівчат які все-таки поїхали до більшого міста – накупивши спідниць і прикрас – але ніколи їх не одягнуть

вони: залишили висушених черепах – поскладаних вавилонською вежею –
і дітлахів біля ситих приблудних псів

усе це можна згорнути у мішечку споминів як це робить подорожній із сіллю
аби вистарчило на довше


Нью-йоркська листівка Богданові Задурі

хотів надіслати тобі листівку з Бруклінським мостом
і не знайшов у крамниці
в Америці також не все є

натомість знайшов листівку з Джоном Ешбері з 60-их

і мимоволі порівняв його з тим якого я бачив на 22-й вулиці у його помешканні
коли Джон до кінця не зрозумів звідки в Україні беруться поети

заплативши 70 центів
здивованому крамареві в якого ніхто ніколи не купував фотолистівки поетів
заховав у внутрішню кишеню піджака

і пішов у напрямку Бродвею

потім звернув і побачив Бруклінський міст

чи тобі цікава ця нью-йоркська топографія?

бо в Нью-Йорку ніколи не загубишся
але чи віднайдеш себе?
що за лабіринти вони тут понабудовували?
ці канали прорито бульдозерами – скелі підірвано динамітом

тут вистарчає
співаків – матросів – повій – гебреїв – афроамериканців які у кожному рядку Поета у Нью-Йорку Лорки
що шукав тут сексуальних пригод у той час коли все пішло шкереберть
1929 року коли збанкрутувала Біржа
може тому він відплив згодом на Кубу
а може тому що не вивчивши англійської йому ставало щораз сумніше і самотніше?

я хотів надіслати тобі Бруклінський міст: бо він наче жест вилинялої дівки – статуї Свободи – позеленілої від океанічної вологости яку всадили на штучному острові та яка стількох обдурила

хіба можна вірити продажним дівкам?

Інколи на Ґринвіч-Вілідж збираються поети посидіти у якісь каварні щоби читати вірші
але якось нудно вони це роблять наче жують жуйку

кажуть: що всі тут еміґранти

і мандрівці

і шукачі пригод:

як Ґомбрович який більше залишив автографів у Буенос-Айресі на квитанціях Banko Polaco
аніж понаписував текстів

як Віткаци – вічний турист і мешканець Закопаного – який невідомо для чого коли почалася війна поїхав до Перемишля (чи десь у тих околицях) і там наклав на себе руки

як Бруно Шульц із прострелиною потилицею біля цинамонової крамниці на одній із вуличок Дрогобича який не встиг виконати наказ німецього вояка
залишив малюнки та фрески – працю гімназіяльного вчителя і свої еротичні марення

чому ми всі еміґранти?

Господи – колись вигукнув Збіґнєв Герберт – дивуюся що світ такий різноманітний

і я дивуюся також кожного разу зустрічаючи цих доходяг-гіпі – розмальованих панків – місцевих алкоголіків які обсикають крамниці
і яких не арештовує поліція

споглядаю:
нічні вогні великого міста – вони горять хутром небесного лиса

Підземки які стрясаються від руху потягів
і звучать музикою різних етносів що стікає разом із каналізаційними водами

цих голодних карибських жінок які потрясають цицьками та бедрами – цих сухих і вицвілих англосаксонок які мов жердини встормлені на вулицях замість дерев як ліхтарі та світлофори

чи тобі цікаві ці нью-йоркці?

ці ритми – ці звуки?

ти пам’ятаєш що є ще ці провінційні містечка збудовані за Маґдебурзьким правом
із площею яка неодмінно називається Ринок
церквами й костелами – поруйнованими синагогами

чи вони – у затисненій долоні Бруно Шульца – нагадують маленьке ластів’я?
чи він устиг тоді схопити тінь пір’їн?

пригадую собі пагорби Бучача:
на центральній вулиці ще залишилися крамниці з кованими дверми
і старими замками роботи місцевих ковалів

гебрейський цвинтар на якому плити з написами на івриті – наче книга родів галицьких гебреїв –

чи не про той Бучач писав Шмуель Аґнон?

чи не той Бучач я шукав разом із його дочкою Емою Ярон на вцілілих рештках гебрейського цвинтаря у Тернополі
а французьке телебачення знімкувало коли вона пальцем протирала затерті й позеленілі літери на могильній плиті якогось свого далекого родича?
і притулившись до неї довго щось шепотіла

чому Бруклінський міст такий короткий і чому ним не можна доїхати до Европи?

чому пам’ять така довга і довжина її вимірюється нескінченністю?

я звичайно знайду цю листівку – а ти коли купиш авто виїзджай на Бруклінський міст біля Пулав
і прямуй до Нью-Йорка

посидимо на Ґринвіч-Вілідж
і почитаємо один одному вірші

бо їхня мить (і наша також) як у нічних мотилів

і від того – що присвітиш комусь – не стає легше
 
     
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua