Головна сторінка/Home Page
Біографія/Biography
Творчість/Creativity
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 
“Я МОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ”

Агнєшка Колодинська (Agnieszka Kolodynska)
Gazeta Wyborcza, Польща
17 квітня 2006 року

Василь Махно, український поет із Нью-Йорка, був гостем 11-го літературного фестивалю Порт Вроцлав 2006. Він представив публіці твори з книги «34 вірші про Нью-Йорк і не тільки».

Агнєшка Колодинська: Ви п’ять років живете у Нью-Йорку. Ви емігрували не «за хлібом», а виграли зелену карту. Здається, це теща вислала Вашу заяву. Ви почуваєтеся емігрантом?

Василь Махно: Ні. Для мене емігрант – це той, хто не може повернутися додому. А я можу. З цієї точки зору ця еміграція мені підходить. Нью-Йорк дає мені як творчій людині величезні можливості. У цьому місті я змінив погляди на життя та на поезію. Я позбувся українських стереотипів, змінив естетичні погляди...

Ви розправляєтеся з міфом українського поета – проклятого алкоголіка без гроша за душею у вірші, який відкриває книгу «34 вірші про Нью-Йорк і не тільки». Це певний маніфест?

Цей вірш складається з двох частин. Перша – це ніби розповідь про мистецьке життя України, а друга – це спроба осягнути культурний простір Заходу, іронічна спроба. Я дивлюся на це як людина, що знаходиться на пограниччі Заходу та Сходу. У мене таке відчуття, що цей Захід цілком не мій, але поступово я починаю ним жити.

Тому Ви не позбуваєтеся України, звертаючись до сімейних історій, спогадів? Як хоча б у вірші «Щоб поставити крапку над і в питанні прізвища?» Також я мала б запитати Вас про родинні зв’язки з Нестором Махно, анархістом, революціонером, але не запитаю...

[Сміх]. Ну, так, Ви прочитали вірш [сміх]. Завжди журналісти питають мене про це. Я не його родич [сміх].

Це мої українські мотиви все більше віддаляються. Звичайно, не буквально, бо я пишу українською. Натомість у мені живе конфлікт між Сходом та Заходом у метафізичному сенсі. Це конфлікт людини, яка залишила свою країну, але не до кінця прийняла країну, в якій живе.

Як бачить Америку український поет? У вірші «Astor Place» з великою дистанцією Ви говорите про захоплення американців революцією та її іконами, про їх віру у можливість порятунку світу. Європа менш наївна?

Звичайно, вони хочуть рятувати світ [сміх]. Європейські стереотипи про Америку міцно вкоренилися у нашій свідомості, а я через кілька років життя у Нью-Йорку переконався, що Америка може бути різною. Це дивовижна і різноманітна країна. Багато речей, які я бачу там, зворушують мене. Але в цій книзі є вірші від самого початку мого перебування там. Тоді я не вірив у те, що бачив. Десь на підсвідомому рівні я розумів, наскільки багате культурне життя Америки, але протягом перших років воно було недоступне для мене, заважав мовний бар’єр, відсутність знайомих. Зараз це змінилося. Я також бачу, що американці взагалі не наївні, а європейський стереотипний погляд на їх культуру не правильний. В добу глобалізації це Америка визначає тренди. Я колись написав у своєму есе «Парк культури та відпочинку ім.. Гертруди Стейн», що світ, хоче він того, чи ні, пливе за течією, якою керує молода енергія Америки.

Звідси походить Ваше захоплення Сполученими Штатами? Ви сказали, що пережили там друге народження.

Так було. Мені потрібен був культурний шок. Це мене привело до тями і дало нову перспективу і в житті, і в творчості.

Ви живете в іншому світі, ніж пересічні заробітчани-емігранти зі Східної Європи. Ви з ними якось контактуєте?

Звичайно. Я пишу про них драму. Вона буде називатися «Coney Island». Це остання станція метро перед океаном. Коли на неї приїжджають поїзди, кондуктор каже last stop. Для нелегальних емігрантів Америка є таким last stop. Це буде трагікомічна драма про алкоголіків, українців. Пара головних героїв зустрінеться власне на Coney Island – він помирає, вона приїхала в Штати пізніше, після нього, і не могла його раніше знайти... Вони говорять про дочку. Вона вже влаштувала собі життя з кимсь іншим, у нього немає претензій... Я хочу зіштовхнути та спародіювати мови, якими користуються дві хвилі українського еміграції. Це має бути комічно.

Ви зустрічаєте польських емігрантів?

Я знаю кількох. Вони сформували прекрасно зорганізовану комуну на New Utrecht. Це вони стали прототипами героїв моєї драми. Це цілком покинуті, самотні, знищені люди. Я не кажу, що українці кращі. Ні. Але точно таких я не зустрічав.

В сучасній українській літературі з’являється мало сучасних театральних творів. У Америці, як тільки почалася війна в Іраку, було написано і поставлено кілька спектаклів на цю тему. У нас драма не відображає сучасності. Ставлять тільки класику.

У Ваших віршах з’являється багато польських мотивів та прізвищ, наприклад, акторки Ельжбети Чижевської [Elzbietа Czyzewskа], поетів Герберта [Herbert], Задури [Zadurf] Ви любите польську поезію?

Я знайшов у ній те, що колись асоціювалося із Західною Європою. Зокрема, у Герберта, якого я перекладав українською. Польська поезія була колись для мне вікном у світ. Зараз я бачу, що процес глобалізації стосується не лише економіки, а й поезії. Те, що є сьогодні у сучасній польській поезії, ми знайдемо також в українській, словенській та ін. поезії. Глобалізація нав’язує нам який процес стандартизації. Ми можемо знайти вірші на ту ж тему різними мовами.

Ну, так. В Порті ми почули вірші з мотивом пташиного грипу авторства Богдана Задури та білоруса Андрія Хадановича...

Так [сміх]. Звичайно, пташиний грип повторювався. Це явище веде до уніфікації, до універсалізму, але втрачається те, що є національним у літературі. Часи романтизму, комунізму пройшли. Зараз для поета важливо мати власний погляд, щоб його поезія була цікава не тільки у його країні, а й у інших.

Американці приходять на Ваші авторські зустрічі, чи туди, скоріше, приходять українці, які відчувають потребу контакту з рідною мовою?

І та, й інші. Я проводжу зустрічі у Cornelia Street Cafe. Американці, які туди заглядають, хочуть почути щось нове. Україна – це екзотика для них. Після «помаранчевої революції» зацікавлення моєю країною зросло у так званих культурних колах. Також я виступаю у Галереї нового щоденника перед польськими слухачами у рамках міжкультурного читання поезії. Туди запрошують поетів з Росії, Румунії, України. Це таке лобіювання [сміх] на користь центрально-східної Європи в культурній площині Нью-Йорку.

З Польщі Ви їдете в Україну. Це Ваш перший візит в країну після «помаранчевої революції». На що Ви сподіваєтеся?

Я не сподіваюся побачити якісь великі зміни. Замало часу пройшло від «помаранчевої революції». Не думаю також, що політична еліта, яка зараз грає на українській політичній сцені, чітко розуміє, якою і де має бути Україна. Мені приємно, що Європа та Америка схвально ставляться до України. В Америці навіть скасована поправка до конституції, яка забороняла нам торгівлю зі Штатами. Демократизація моєї країни також додає мені оптимізму, але не забуваймо, що в України є цілком інші проблеми, ніж у решти посткомуністичних країн. Ми розділені мовою та ідеологією. Геополітична ситуація, в якій ми опинилися, це ситуація вибору. Але цей вибір мають зробити усі, бо як не буде чіткого усвідомлення у політиків, інтелектуалів, бізнесменів, якою має бути Україна у сучасному світі, не буде успіху.



Василь Махно

Автор збірок віршів «Schizma»,«Самотність Цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Елегії лютого», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і не тільки», книги «Художній світ Богдана-Ігоря Антонича» та антології «Поети дев’яностих років: антологія нової української поезії». Жив у Тернополі, працював у місцевому університеті. В 1996/97 навчальному році викладав українську мову у Ягелонському університеті в Кракові. У 2000 році виїхав до Сполучених Штатів.


 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua