Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 
ВАСИЛЬ МАХНО

Express “Venezia”

  Виїхаши о п’ятій пополудні з Будапешту, у напрямку Любляни, потягом, який називається Express Venezia, швидко проминаєш рівнинну Угорщину,  де лише подекуди невисокі пагорби увиразнюють рівнинний пейзаж. Потяг мчить, проминаючи села, містечка, жовті кукурудзяні поля; миготять написи угорською і на залізничних станціях звучить специфічна мелодика угорської мови, якою оголошуються станції і час відправки цього потягу. Звичайний осінній день – ув угорському вимірі - завершувався.
   Цей Будапешт залишився сам з собою, з його неможливістю дотелефонуватись до Залана Тібора, з яким ми попередньо списались електронічно і домовилися зустрітися, однак телефони-автомати на будапештських вулицях ніяк не сполучали мене із Заланом. Кілька годин кружляння навколо залізничного двірця Келеті проминули марно і не зовсім: по-перше я не зустрівся зі своїм давнім приятелем Заланом Тібором, по-друге - кілька годин, просидівши на лавці біля костелу, вивчав архітектуру старого міста: будинки - облущені, в атлатнів повідпадали якісь частини облич. Навпроти костелу якраз розмістилась контора, що обслуговує зелене господарство, невелике авто, не знаної марки, довго стоїть біля водогону і наповнює, припасований до кузова, резервуар,  у той час водій мирно дрімає, а його напарник витягує шланґ, авто, об’їзджаючи довколішні клюмби,  тим шланґом їх поливає. Оскільки резервуар, який наповнюють водою, зовсім малий, то наповнювати його доводиться часто.  Час, який вони витрачають на наповнення резервуару, можна назвати часом шланґів: ті двоє попросту шланґують.
   У Будапешті мені не сподобались таксисти, котрі майже витягують тебе з вагона, не сподобався двірець Келеті, давно невідновлюваний, що аж кишить людьми і переповнений неприємними запахами, де чомусь поруч із офіційним обмінним пунктом неодмінно стоїть невизначеоного віку і фаху чоловік, який радо вам обміняє усі можливі валюти на форинти і навпаки, очевидно.
   Після чергової  станції я вирішив викурити сиґарету і вийшов на коридор вагону. Неподалік від мене стояв  молодий хлопець, який голосно, змагаючись зі стукотом вагоннних коліс, з кимось розмовляв через мобілку . “Він - австрієць, - подумав я. Сумніву не може бути, австрієць”. Закінчивши розмову, він посміхнувся. Мені випадало щось у нього запитати так, для чемності і я зронив: Where are you going? 
   To Graz,– він продовжував усміхався.  Graz? This train is going across the Graz?– перепитав я, намагаючись опанувати свої почуття, бо у моєму закордонному паспорті із золотим тризубом було тільки дві візи: угорська та словенська, завчасно поставлені ще в Америці, австрійської, ясна річ, не було, бо до Австрії заїзджати я не планував. Оскільки потяг перетинає австрійський кордон, заглиблюючись в Австрію приблизно на 50 кілометрів, то мені вималювалась зовсім неприваблива картина зустрічі із австрійськими прикордонниками. Thank you - кажу якомога стриманіше і іду до нашого купе, в якому, втомлена   подорожжю,   дрімає дружина.
   Хвилину-дві стою у дверях купе, вирішуючи чи розбудити її, однак поза моєю спиною прошмигає угорський контролер квитків, у відповідному кашкеті, сорочці та штанях, сиріч у формі, наздоганяю його у тамбурі нашого вагона невиразним вигуком, бо не певен, що він хоч щось петрає англійською. Угорський контролер намагається зрозуміти що я  йому торочу, цей безуспішний діалог переривають кілька молодих людей, які переходять через наш вагон до вагону-ресторану. Мій австрієць знову з”являється на коридорі. Я кличу його на допомогу, наша розмова у трьох  завершується тим, що я ще раз переконуююся, що ми їдемо до Словенії через Австрію, а за угорським кондуктором швидко зачиняються двері наступного вагону.
   Я повертаюся до свого купе, дружина уже не спить, мовчки споглядає у вікно, на шклі якого уже відбиваються засвічені ліхтарі залізничних переїздів.  Якогомога спокійніше намагаюся пояснити їй, що потяг, на який ми купили квитки чомусь їде через Австрію, а ми ніякої австрійської візи не маємо. На моє превелике здивування вона спокійно відповідає Чудово, є нагода побувати в Австрії.
Мене розсмішила її байдужість і я, впаши  на диван,  тупо розглядаючи  орнамент тканини, якою обшивають дивани у вагонах, я не знав чи то сміятися на голос, чи усе-таки хоч якось підготуватись до зустрічі з Австрією, але нічого суттєвого на думку не спадало.
   Угорські прикордонники швидко перевірили наші з дружиною паспорти, переглянулись поміж собою і передали нас своїм австрійським колегам.
   Коли до нашого купе увійшли двоє австрійців у формі жандармів прикордонної охорони, я зрозумів, що легкої розмови поміж нами не варто очікувати.
   Один – кремезний, характерні австрійські вуса, які доводилось бачити на фотах про Відень початку 20 століття, другий запам”ятався тим, що добре говорив англійською, що, зрештою, нас й врятувало. Кремезний жандарм всівся поруч мене і ретельно передивлявся наші паспорти. Дивись, дивись, все-одно візи до Австріїї там не побачиш. Він повертає до мене свою масивну австрійську голову і шваркоче німецькою і розумію це без твого тупого перекладу, мій дорогий австріяче, який стоїть у дверях купе. Доводиться пояснювати, що ми не планували заїзджати до Австрії, що ми їдемо до Словенії, що ми не зовсім не знали, що потяг, прямуюючи до Італії, ще завертає до Австрії, яку так любив мій прадід, будучи громадянином Австро-Угорщини, що у Відні він свого часу бував частіше, аніж  вони відвідуюють Баден-Баден чи Карлови Вари і що мені справді шкода, що немає на мапі Австро-Угорщини, що я міг би також претендувати на австрійське громадянство, оскільки усі мої прадіди і прабаби були громадянами Австо-Угорщини і, зважаючи на це, ми не плануємо висідати ані в Грацу, ані в іншому місті моєї коханої Австрії, нашої, пане офіцере, коханої Австрії. Жандарм ще раз тицяє мені під ніс список країн, для яких Авcтрія зачинена без візи, серед них бачу  Ukraine. Моїх арґументів виявилось недостатньо, кремезний жандарм далі крутить у своїх руках наші паспорти і я не хочу, але мимоволі цитую Маяковського. Нарешті він витягує свою мобілку і набирає числа. А мені каже Comeback to Budapest . О 12-й вночі, угу, однак я цілком розумію його, у нього інструкція, а у нас  немає віз. Ми не маємо права, згідно його інструкції, перетнути австрійський кордон. На іншому кінці хтось відгукується і мій австрієць щось пояснює комусь, як згодом з”ясувується, він домовився з іншим австрійським прикордонником, який теж ніс тої ночі свою нелегку службу, виловлюючи потенційних українських нелеґалів, щоправда. на австрійсько-словенському кордоні, куди власне прямує цей дивний потяг Express Venezia.
   Нас порятував звичайний нью-йоркський Driver License,  з отримуванням якого я так зволікав у Нью-Йорку майже два роки. Останнім моїм арґументом у тому, що я не планую онелеґалитись у Австрії, не планую також осиротити Америку і покинути назавжди Україну, - справді стали нью-йоркські водійські права, бо коли я поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув пластикову карту Driver License, австрійці перекинулись поглядами.
   Майже мертва тиша стояла у нашому купе, коли австрійські прикордонники, побажавши нам щасливої подорожі і повернувши нам наші паспорти забралися геть у напівосвічену австрійську темряву. І коли рушив потяг і дружина почала сміятися, розреготався  і я.
   Ми мчали уже Австрією, ніде не зафіксовані, майже неіснуючі у її просторі, і тільки думка про те, що на австрійсько-словенському кордоні хтось зовсім нам невідомий чекає нас, бо повірив своєму колезі, котрий у свою чергу повірив нам, що ми-таки направду прямуємо до Любляни, підсилювала цю фантасагоричність, в яку ми мимоволі потрапили.
   Express Venezia   прибуває до Любляни приблизно за чветь третя ранку, нас зустрів холодний вересневий люблянський ранок: усе позамикано, навіть вхід до двірця, - і тут дружина згадала Америку: Там усе це працює цілодобово.
   - Це Европа, - відповідаю, намагаючись знейтралізувати її скепсис.
   Вдається відшукати одну кав’ярню: у невеличкому приміщенні кілька осіб, усі палять і тому сизі смуги диму гірляндами звисають над головами усіх нечисельних відвідувачів, перед нами двоє молодих словенців замовлять чи то піцу чи щось схоже на піцу, один з них каже, щоби побільше накидали цибулі, це словенське слівце чебуля, особливо присмачене запахом смаженого м’яса, стало для мене вербальним кодом цієї ночі і цієї подорожі, чомусь саме це слівце хотілося повторювати до нескінчености, наче ритм перестуку коліс потягу.
   Замовляю дві кави, яку через хвилин 15 приносять: два маленькі, наполовину наповнені чорною запашною кавою, горнятка - і за все це, посміхаючись, повідомляє нас власник цього закладу, всього п’ять баксів... Зважаючи, що надворі зимно, а тут, принаймні хоч не затишно, зате  можна перебути до того часу, коли  можна буде хоч щось довідатись  як нам дістатися до місця призначення – Спілки словенських письменників. Звідти ми маємо переїхати до місцепроведення письменницького фестивалю Віленіца-2004, так що Спілка словенських письменників у цьому випадку дуже важливе і потрібне для нас місце.
   О п’ятій переміщаємось до кав’ярні, яку відчинили у приміщенні почекальні люблянського двірця, тут уже замовляємо по два горнятка чаю з лимоном, кав’ярня поволі заповнюється відвідувачами. Нам тут доведеться пересидіти хоча б до години дев’ятої, бо раніше, припускаю, фукнціонери тої Спілки на працю не появляються. Вікна цієї кав’ярні розташовані так, що можу бачити як прибувають ранішні потяги, очевидно, з різних кінців Словенії з людьми, які поспішають до праці чи просто вирішити у столиці якісь справи...
   Напливи людей щораз збільшуються. особливо десь поміж сьомою та восьмою годинами. Збільшується  також кількість відвідувачів у кав’ярні, які повсідались то по одинці, то невеличкими групками.
   Перше, що впадає у вічі, що словенці назагал багато палять: кожен, хто замовляє каву неодмінно замовить також пачку сиґарет, смашно затягуючись димом, кидатиме якісь фрази офіціянтці, мабуть, обмінюються новинами, або ж враженнями від вчорашнього серіалу, або просто вони знайомі уже тисячу років і вони мають про що, цього вересневого ранку, при каві та сиґареті, погомоніти.
   На нас з дружиною майже ніхто не звертає уваги, час від часу, правда, кидає оком у наш бік офіціянтка і то радше з цікавості чи ми ще, не заплативши, не змилися.
   Уже в таксі, яким ми їхали на вулицю  Томшічева, 12, вдається краєм ока побачити Любляну: з–поміж решти постюґославських країн Словенія   чи найбільш західна у тому значенні, що добробут і заможність одразу вдаряють тебе, наче запах смаженої цибулі ув двірцевій кав’ярні, у цьому моєму сприйнятті є щось від людини ображеної на Захід, себто людини з тієї частини Европи, якій завше чогось невистарчало – і впершу чергу невистарчало повного – без посередників – спілкування з Европою. (З будапештського двірця Келеті один за одним у визначений час і у визначеному  напрямку відходять потяги до Відня, Мюнхена, Гамбурга, Варшави, Венеції, Парижу etc. Так само із варшавського чи краківського, чи паризького двірця чи іншої европейської столиці до іншої. І лише у нас – в Україні – це сполучення ускаладнене  перетином багатьох кордонів та митниць, себто візовими проблемами і на сьогодні ще й завдяки політичному зависанню  України поміж  Европою та не-Европою).
    І це найбільше ламає.

2005

 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua