Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 
ВАСИЛЬ МАХНО

Сербський сюрреалізм

 Літак рейсу Нью-Йорк-Париж набирає висоту, під нами - залите вогнями місто і клапоть півострова, на якому розмістився аеропорт JFK, швидко перетворюються на вузьку смужку всіяну мерехтливим світлом. Good by America!

 1.Від аеропорту до центру Белграда їхати приблизно півгодини, дорогою бачиш розбомблені будинки Ґенерального штабу юґославської армії та поліції, неподалік вулиці, на якій розміщені більшість будинків іноземних дипломатичних місій, які працюють у Сербії. Я запитав: чому до цього часу не ведеться ніякої відбудови, бо - погодьтеся - що понищені ракетами сіруваті будівлі аж ніяк не можуть бути окрасою міста над Дунаєм, попри загальну відповідь, що на такі роботи не знайшли коштів, я гадаю, що в такий спосіб серби тренують нову історичну пам'ять, пов'язану тепер не з турецькими середньовіковими проникненнями у простір культури чи релігії, а з сучасними західними намаганнями розв'язати гордіїв вузол балканської проблеми.

 П'ять років, що минули від моїх перших відвідин Белграда, змінили багато чого у цьому місті на межиріччі Дунаю і Сави. Позаду залишились: розподіл Юґославії, війна, блокада західних держав, загальне пригальмовування національної господарки, доба Мілошевича і т.і. Попереду - майже як в Україні - постійні політичні перегони. Однак, незмінним, на мій погляд, є внутрішнє переконання сербів правоти і ображеності.

 Тоді, 1997 року, збоку Національної бібліотеки виднівся недобудований собор святого Сави, саме тоді я подумав, що найбільша, за сучасних часів, церква у Сербії, символізує відродження національного духу і є тим наріжним каменем сербського етносу. Це, звичайно, було до натівських бомбардувань, коли увесь світ при телевізорах споглядав нічні спалахи вдало запущених ракет (якщо не брати до уваги інциндент із китайським посольством), чи не те саме, коли на аренах римських колізеїв городяни вічного міста споглядали як голодні звірі шматують перших християн. Аналогія більш аніж віддалена і прямого зв'язку не має, але людство не супроти того, щоби насолоджуватись жорсткими іграми, чи щось у Фройда про це є?

 Як виявилось, що ніхто не заперечує трагічної історії самих сербів, але не відчуває потреби також зрозуміти їхньої ментальности. І чи винні сербські деспоти та князі, що, привівши давньосербські племена на береги Дунаю, спричинились до середньовічних конфліктів, бо турки увійшли у цей простір лише у 14 столітті?

 Православні монастирі та церкви, наче незрима енерґосистема єдиного сербського організму, яка живить його окремішність і самодостатність. Православ'я тут - це більше аніж культурна притомність чи історія, воно утримує ціле поспільство у постійному ритмі і, можливо, є епіцентром національного буття.

 Під іншим поглядом сама культура Сербії давно відійшла від ортодоксального розуміння, яке часто-густо домінує у інших православних країнах, зокрема, в Росїї, в першу чергу. Але Європа, яка майже поруч, привносила у сербський простір доволі важливий струмінь новизни, ці вектори накреслені і від Австро-Угорської імперії, і від Італії , і від Франції. Поза усякими сумнівами, що вісь Росії не менш значуща і не менш впливова для сербського менталітету, що склалося історично і підсвідома присутність Росії відчувається навіть у приватних балачках, коли йдеться про симпатії та антипатії…

 Не випадає також оминути турецько-орієнтального впливу, який насильно разом із лезом ятагана, увійшов у цей простір: елементами кухні, розлогими мелодіями, які розтягуюють слов'янські мелоси і в яких тепер уживаються звуки турецьких бубнів та інших інструментів, що витворює цілковито нову мелодику для слов'янського вуха, кількість турецьких слів, що увійшли до лексикону сербської мови, навіть, дають підстави жартувати: що кожен серб знає також і турецьку мову.

 Якісь процеси мусіли бродити у молодому вині сербського простору, щоби витворити саме такий тип етносу і такий тип культури. На Балканах усі етноси зазнавали впливів і саме тому є сприйнятливі до інших культур, однак не до релігій…

 У мене склалося враження, що серби надзвичайно перейняті історичною мітологією, кількість історичних персонажів їхньої історії значна, мені оповідали про апостола Андрія, який жив десь біля великої Морави, Кирила і Методія, князя Лазаря, Бранковича - усі перекази апокрифічні, обросли за століття фольклорним змістом і в устах поетів, з якими найчастіше доводилось спілкуватись, живуть своїм життям , до певного сенсу є іншою реальністю, яка паралельно живе із реальністю теперішньою.

 Чи не тому Павич у Хозарському словнику так легко зіграв у постмодерністичну рулетку, заставивши нас повірити і розчаруватись у своїх параісторичних студіях? Може, саме тому на полі у Косово не припиняється битва і мертві наказують живим знову і знову іти в бій?
Паралельна історична свідомість виявилася живучою і незнищенною, вона характерна для тих націй, які відвойовували право залишитись собою на своїй землі, комусь це вдавалось з більшим, а комусь з меншим успіхом, звитяжені переходили у паралельні світи історії, мітопростір, таким чином зберігаючи для нащадків місце для нових битв. І ті мали, що відвойовувати протягом багатьох століть аж до сьогодні.

1.1 Рибний ресторан над Дунаєм

 Старенький Volksvagen Мілети Продановича прямує до знакомитого ресторану на березі Дунаю, який славиться рибними стравами. В авто - наша невеличка компанія: дружина Мілети - Даніца, прозаїк із Росії Андрій Бичков і я. Мілета познайомився з Андрієм у США, коли вони перебували там на письменницькій програмі, оскільки я заприятелював із Андрієм уже в Белграді, то він запросив на цю зустріч і мене.

 Моросив дощик, при дерев'яних пірсах похитувались човни та яхти, на протилежному березі крізь пелену легкого туману пробивалося світло. Пахло опалим листям.
Ресторан, до якого ми запрошені на вечерю, притулився до невеликого пагорба. Мілета каже, що сюди полюбляють заглядати белградці і дипломати , які працюють у сербській столиці. На стіл швидко подають рибні супи і біле вино.
Домовляємось розмовляти англійською.

 Розмова швидко переходить у цілком прийнятне усіма русло, Мілета з Андрієм згадують про перебування у США, уточнюючи у мене якісь деталі сучасного життя-буття у Нью-Йорку, Андрій дещо розповідає про Москву і її літературне середовище.
За деякий час ресторан заповнююється вщерть.

 Прийшли музики, молоді 20-ти річні хлопці, Мілета пояснює, що ресторани запрошуюють грати різних музик, цього вечора гратиме чергова рок-група.
П'ємо біле вино.

 Мілета, який належить до нової ґенерації сербських інтелектуалів, разом із Даніцою переконуюють нас з Андрієм у тому, що літературно-мистецьке життя у Белграді та Сербії змінюється, що викликає спротив старших поколінь, у яких національні почуття впереміш із елементами національної поразки від Заходу витворюють крайній консерватизм щодо Заходу та процесів ґлобалізації у сучасному світі. На жаль, до творення таких концепцій суспільної свідомості належать ієрархи православної церкви та частина людей з письменницього кола, колись вельми впливого.

 Серед молодих письменницьких сил нуртують процеси подібні до тих, які характерні, в основному, Центральній та Східній Європі.
У Белграді ніяк не полишало дивне відчуття прірви чи інакшості поміж Америкою та Європою, радше слов'янською Європою. Цей вододіл особливо прояснюється після двох років життя в Америці.

1.2 Молоде ягня у придорожній корчмі

 Візуальні ряди сербських пейзажів, навдивовиж різноманітні, але що переслідує постійно - це жовті пасма достиглої кукурудзи, червона черепиця приватних будинків, висушені ґірлянди зеленого та червоного перцю, яким обвішані селянські садиби. Мандруючи Шумадією, нас постійно переслідувала річка Морава: чи то ми так петляли, чи течія Морави така звивиста, але досить часто переїзджали мости і Радомир Андрич казав: - Морава. Велика Морава.

У одному невеличкому містечку, побачив дерев'яну корчму, при дорозі, де на спеціяльному пристрої смажилось молоде ягня, запашний дим парував специфічним запахом, немолодий чоловік, очевидно, господар корчми, покручував дерев'яну корбу і смажив ягня.

 Взагалі сербська кухня майже немислима без сербської гостинності, у будь-якому ресторані чи корчмі стіл багатий м'ясними стравами та овочевими салатами, до столу подають ракію та винo, а також обов'язково каву.

 У місті Крушевац, після виступу у місцевому театрі, (який вважається одним із кращих у Сербії і конкурує із белградськими, у репертуарі цього сезону помітив інценізацію роману Міші Селімовича "Дервіш та смерть"), нашу групу, очолювану двома поетами Адамом Пуслоїчем та Радомиром Андричем, пригощали до опівночі у невеличкій корчмі на околиці міста. Довгий дерев'яний стіл, господар корчми тонкий і граціозний у своїх рухах, сам захотів прислуговувати нам при столі, антропологічно типовий серб - темне волосся з легким нальотом сивини і вуса, схожість до якогось середньовічного князя майже апокрифічна. Біла сорочка, краватка. Він, цей господар, уже немолодий з вигляду чоловік, володів ситуацією майже від початку вечері. Запрошуючи кожного покуштувати різноманітні страви та напої, сам доносив до столу, елеґантними рухами забирав порожні миски і тарелі, а натомість розкладав нові і нові витвори сербської кухні.

 Коли доходило до опівночі і клуби сигаретного диму висіли, наче хмари під літаком на висоті 2 тисяч кілометрів, впереміш із димом висіли також звуки різних мов, домінувала сербська у назвах страв і коментарях до них, анекдотах, які розповідав Андрич, різких рухах вітменівської бороди Пуслоїча, доречних коментарях місцевих літераторів про Крушевац та його історію; інколи було чути польську чи англійську, румунську та українську, звуки і слова змішувались у єдиний потік людського спілкування.

1.3 Монастирі

 Перший монастир, який ми відвідали - Раваніца, що лежить в уголовині невеликих пагорбів. Поруч із монастирською церквою характерні прибудови чернечого побуту, черниці ніяк не відреаґували на наш приїзд, себто звичне життя продовжувалось і під час наших відвідин і - мислиться - і після нашого від'їзду теж. Церква, вибудувана у візантійському стилі, з крупними цибулинами куполів, з сірого каменю. Прийшла молода черниця і відчинила вхід до церкви, в середині вилинялі від часу фрески, багатий іконостас, тут покояться мощі святого Лазаря.

 При вході до церкви - зліва невеличка крамничка, яка розрахована на туристів, крам релігійного змісту: листівки з видами і пейзажами Раваніци, ікони, хрестики, ланцюжки.
Трохи згодом, під кінець дня, недалеко від міста Рача, відвідавши церкву Караґеорґієвича, поїхали до монастиря, який захований у великій уголовині, місце, з огляду на історію сербів, вибране невипадково. У монастирській церкві саме відбувалась служба, правив священик, а троє молоденьких черниць під наглядом старшої співали псалми, церковця маленька, тьмяне світло, запах кадильниць. Черниці, у чорних спідницях з грубого сукна і чорних светрах, перегортають вижовклі сторінки церковної книги - і чистими голосами (молоді) і захриплим (старша) виводять сербські аналоги псалмів.

 Сутеніло, жовтневий день видався теплим і сонячним, ми сиділи у дерев'яній бесідці для гостей, а сестра Ніна, маленька і надзвичайно енерґійна, частувала нас кавою та ракією, вимощені каменем стежки і буйні квітники, кущі троянд, по-осінньому пахли, переплітаючись із запахами кави...А перед цим у спортивній залі школи, де ми виступали і читали свої вірші, у кабінеті директора їли білий пухкий хліб, вмачаючи його у свіжий мед, хліб і мед чомусь - для мене - ближчі метафори Сербії, аніж кава і вино, можливо, тому, що поживніші.

 Монастир, на щастя, не відгороджений від світу і сестри щодень приймають гостей, тому зовнішній вигляд монастиря важливий для ігумені не менш, аніж монастирський статут, яку ми зустріли уже під кінець нашого перебування, і, яка клопоталася якимись господарськими справами, даючи розпорядження працівникам, які допомагають тут.
Втомлені триденною мандрівкою, пізно увечері повертаємося до Белграда

Шість годин у Парижі

 Літак Нью-Йорк-Париж повільно сідає на летовище Шарль де Ґолль, мої супутниці - дві американські студентки, які вибралися на weekend до Парижа починають чепуритися, діставши косметичні причандаля, а згодом - мапи Парижа, і вголос вирішують в який спосіб краще доїхати до помешкання своїх друзів, які студіюють у Франції. Називають мені якусь вулицю, я кажу, що такої у Парижі не чув.

 Шість годин перекантовуючись у модерному аеропорту Шарль де Ґолль: три години, чекаючи на літак до Белграда і три години - сім днів опісля - на зворотньому шляху до Нью-Йорка, увесь час не покидала думка, що ось, він Париж. Однак, ще у Нью-Йорку, французьке консульство відповідаючи на мій запит про транзитну візу, забажало цілу купу паперів, бо по-перше я не громадянин США, а це одразу викликає підозру про ймовірність залишитися на землі Франції і перейти у розряд нелегалів. Тому ідея побувати у Парижі, за межами аеропорту, відпала сама собою.
Але ж Париж...

Ми помрем не в Парижі (Наталка Білоцерківець)

 Сидячи в одному із Шарль де Ґоллівських ресторанчиків, добре, що за моральні незручності (очікування на літак до НЙ затягнулося ще на дві години довше) дали безкоштовний талон і, набравши гору наїдків та пива, спостерігав за літаками, які злітали.
За мій столик підсідає молода жінка, яка також змушена чекати на наступний рейс. Вона також летить до Нью-Йорка, вона німкеня і мають з чоловіком у якийсь бізнес у Гамбурзі, а до Нью-Йорка - на weekend.

 Обоє ділимося враженнями від обслуговування французьких авіаліній і я погоджуюсь, що французи легковажні, але вона додає, що саме почався weekend і авіалінії перевантажені.
Вона ледве доїдає велику канапку, запиваючи апельстновим соком і мінеральною водою, а другу пропонує мені, бо поспішає на реєстрацію, я відмовляюсь, показуючи на свій стіл, несила доїсти також.

 - By, see you later, - каже вона.
 - By, nice to meet you, - відповідаю їй навздогін, однак, майже впевнений, що у Нью-Йорку ми не побачимось ніколи.

 Німкеня зникає. Ресторанчик не порожніє, очікуючих на свої рейси доволі багато.
Троє молодих французів з наплечниками, в шортах, непідголені, вимучені виглядом, наче не спали кілька діб поспіль, витягнули велику мапу якогось полінезійського острова і щось довго поміж собою, сперичаючись, вирішують.

 Поважного віку італієць, посміхаючись, голосно у мобільний телефон оповідає комусь, мабуть, про затримання вильоту..

 А також колоритний чоловік з Африки, можливо. з колишніх французьких колоній у супроводі трьох жінок, які вбрані у яскраві савани, на одній - яскраво-зелена тканина з вишитими золотистими квітами схожими на соняшники, інша обмотана темно-коричневою тканиною з рослинними орнаментом., одіж третьої - нагадувала якусь із робіт Поллока. Тканини важкі і шурхіт заповнює простір як тільки вони починають рухатися. Кожна з них має елеґантно підібрані аксесуари: відповідного кольору і форми сумочки, аванґардних форм жіночі туфлі, мистецької роботи прикраси, парфуми ніжно лоскочуть ніздрі.

 Я подумав, що це якийсь ніґерійський нафтовий маґнат з частиною свого гарему, жінки справді тримали марку багатства і вибраности. На жаль, ця екзотична четвірка швидко забралася геть.
Часу ще було багато, півтора години. Вкотре, роздумуючи, яке пиво замовити ще: Heiniken чи якесь французьке, прошу у бармена Heiniken і золотисто-медова гальба знову з'являється на моєму столі. Чекати ще дві години. Ось приходить пара японців. Очевидно, заблудились від своєї групи. Чомусь японці ходять по аеропорту групами
Париж...
Кожен аеропорт - це новітній Вавилон.

  2. Взагалі місяць жовтень для Белграда знаковий місяць і тим знаком є культура: відкриття числених виставок, Белгадський міжнародний театральний фестиваль (Бітеф), Міжнародна зустріч письменників, Міжнародна книжкова ярмарка.

 Театральний фестиваль 2002 року шокував публіку новим "прочитанням" "Гамлета", уже вкотре принц данський зазнав змін режисерської винахідливості і цього разу став бі- чи гомосексуалістом, як знак часу уживалися комп'ютери, які також увиразнювали задум режисера. "Кожному поколінню потрібен свій Гамлет і кожній меншині!"- хочеться вигукнути особливо ревним хулителям нового і незвичного. Хоча, відкинувши іронію, будьмо певні, що шекспірівські тексти таки сучасні, якщо персонажі його драм набувають нових ознак новітньої доби. І хто відає ким був Гамлет насправді? І чому не можна переробити класичний текст до потреб і мод нової доби? І тоді про що знакове: бути чи не бути?

 Саме при кінці вересня у белградській ґалереї відкривалася виставка сербського маляра Владіміра Величковича, який років з 20 мешкає у Парижі, і, який не виставлявся у рідній країні теж приблизно років з 20, він привіз величезні полотна в чорно-червоних кольорах, які символізуюють апокаліпсис, алегоричне бачення нашої цивілізації. Мистецтво Величковича провокативне і розраховане на реакцію відторгнення, сюжет його полотен просякнутий трагізмом людини, крахом її гармонійного світу, дегуманізацією. Міжнародна зустріч письменників, цього разу 39-та, проходила, в основному, у двох місцях Національному музеї Сербії на площі Республіки та у приміщеннях Спілки письменників Сербії на Французькій 7.

 Белград насичений такими культурними подіями віддавна, традиція міжнародних і европейських форумів, починаючи з 60-тих років, витворила загальну атмосферу відчуття европейської та світової присутності культури Сербії, не залежно чи знаковість Іво Андрича, чи знаковість Мілорада Павича домінує у тому просторі.
Перебуваючи у кінці вересня на початку жовтня мимоволі втягуєшся і в інших вимір сербського простору: політичні перегони - вибори президента. Увечері був свідком величезного скупчення людей на площі Республіки, на якому виступав Зоран Джинджич. Усе це нагадувало рухівський період української історії, або ж останні події української опозиції супроти Кучми. Спочатку видалося, що це виступ якоїсь популярної рок-групи, бо нічна площа переповнювалась молодими голосами, криком, свистом, вигуками гасел підсилених мікрофонами та гучномовцями.

 Очевидно, що значна частина суспільства почувається втомленою, якщо результати виборів завершились для Сербії цієї осені майже безрезультатно.
Прокидаючись у готелі, кожного ранку крізь прочинене вікно залітали знайомі звуки: воркотання голубів (птахи сиділи на ринвах і їхнє ходіння по ринві видобувало металеві звуки, якусь своєрідну европейську музику буття, бо, де ще є облетені ринвами будинки, якими ходять голуби?), перегуки двірників, вуличних продавців та поспішаючого люду - готель"Касіно" розташований у самому центрі Белграда, поблизу Зеленого венаца. Зранку, накупивши свіжих белградських газет, оминаючи політичні дискусії, вичитуєш інформацією про культурне життя Белграда та Сербії, це життя різноманітне і що відзначив для себе - практично усі столичні щоденні видання, або тижневики доволі детально інформують читача про усе, що відбувається.

 У Белграді усі шляхи сходяться до площі Республіки, невелика площа, на якій Національний музей, неподалік Національний театр, найбільш презентабельна вулиця.

2.1 Капелюх Нікіти Станеску

 Капелюх Нікіти Станеску супроводжував нас усією Шумадією, бо його власник поет Радомир Андрич, мандрував разом з нами, себто Парачин, Крушевац і Рача - школи, бібліотеки, театри усюди, де ми тільки не читали вірші, завжди капелюх Нікіти Станеску був присутній з нами. Радомир розповідав, що Нікіта Станеску подарував йому цього капелюха, здається, в Румунії і це було задовго до того, коли мені вдалося поміряти і сфотографуватись у капелюсі Нікіти Станеску.

 2002 року капелюх виглядав уже не надто новим, зверху виднілися протерті від часу невеличкі дірки, кожного разу коли ми Радомиром заходили до корчми чи ресторану, капелюх відпочивав або на лаві, або на окремому стільці. Інколи мені видавалося, що цей атрибут настільки не віддільний від Андричевого іміджу, що якось не міг би уявити цього капелюха на іншій голові, чи у іншого господаря.

 Однак Андрич радо дозволяє потримати чорний капелюх Нікіти Станеску, навіть поміряти його, або поносити, якщо виникає потреба чи бажання. Андрич розуміє, що капелюх Нікіти Станеску - мітичний знак присутності самого Нікіти, через те не забороняє поспілкуватися й іншим, усвідомлюючи , що мова спілкування універсальна - музика поезії, перекладати не потрібно.

 Андрич дочекався мене у фойє готелю і запрошує разом із румунами до каварні. Якщо зійти убік від центральних белградських вулиць, одразу потрапляєш в інакшу топографію міста, круті і ламані вулички, мощені бруківкою, своєрідна архітектура будинків, слабе освітлення.

 З Андричем заходимо до каварні, напівтемрява, однак кілька осіб зриваються з місць і починають аплодувати, з'ясовується, що Радомир - постійний відвідувач, швидко віднаходиться столик і підстаркувата офіціянтка через кілька хвилин приносить ракію та вино, а також каву і мінеральну воду. Румунська пара - Думітру Йон і Кароліна Іліка - розповідають про Румунію та клопоти, пов'язані із їхнім фестивалем поезії, згадують Станеску.

 Андрич постійно палить сиґарету за сиґаретою, всюди, куди він потрапляє: готель, ресторан чи корчма - досить швидко він наповнює попільницю недопалками, його руда і рідка борода схожа на листок тютюну, усі штани та піджаки пропалені, зовнішньо Радомир - Гаргантюа, епікуреєць.

 Він пояснює мені чому так багато серби п'ють ракії. - "Бо, - каже Радомир віджартовуючись,- коли випиваєш її - кров горить в жилах, хочеться на коня, а шаблю - тримати в зубах."
І довго сміється аж захлинається від кашлю.

Чорний капелюх Нікіти Станеску нагадує чорного птаха
який вилетів з гнізда квашеної капусти його мови
і кружляє над головами поетів

Радомир Андрич носить цей капелюх - наче дзбан води у пустелі -
тримаючи пташину ногу капелюха (бо він птах) в одній руці -
а іншою розігріває прозоре тіло ракії
і поволі оповідає про середньовічні часи Сербії

Капелюх Нікіти Станеску примруживши очі - склавши крила наче херувим -
тихо дрімає -
капелюх звик до Андричевих балачок і тому може відпочити

фетрова тканина оперезана чорною стрічкою жалоби
- чорна мова смерті -

поети розмовлять тією мовою - пишуть тією мовою і по смерті стають
чорною парчею тієї мови

тому Нікіта Станеску сидить з нами у корчмі і п'є чорне вино
але нічого нам не каже і для багатьох він невидимий
тому дехто не знає що він поруч
бо бачуть тільки чорний фетровий капелюх
хоч кілька втаємничиних знають що шурхіт кукурудзи
це шурхіт його херувимських крил

нічого не скаже нам вже Нікіта Станеску

його капелюх стає: то левом - то волом - то орлом- то янголом

і нас відділяє жовта сеча осінньої кукурудзи

і чорна парча херувимського крила

і замотаний рот янгола
щось хоче нам сказати

але білим вапном повітря забризкує нам вуха
і ми тільки знаємо одне: пити чорне вино
бо нам не можна чути ті слова

 Румунський поет Думітру Йон розповідає про Нікіту Станеску, вважаючи, що Нікіта витворив нову модель румунської поезії з перспективою, принаймні, на 100 років. Свого часу Станеску був серед кандидатів на Нобелівську премію. Ми сидимо з Думітру і його дружиною Кароліною Ілікою у ресторані готелю Касіна, а мене увесь час переслідує запах чоловічого поту, яким просякнутий капелюх, це ще один поетичний міт, що почався зі струмків диму андричевої сиґарети.

2.2 Сербський сюрреалізм

 Сюрреалізм позначив цілком нову форму мислення, дехто уважає, що це було спровоковано реакцією на попередні пошуки світових модерністів, які втрачали свої позиції, бо затералась свіжість і їхнє явище уже переходило у стан завершености, а тому ставало малопродуктивним. Нова поезія і проза демонструвала нові формальні зразки, Аполлінер ( яко творець вербального означення), що стало поняттям і напрямком, та Бретон, який теоретично і практично уможливив сюррелітичну ідеологію та стратеґію своїми знакомитими Маніфестами, підійшли до акту творчості як системи вкрай індивідуалізованого підходу до мови - як матеріялу тексту, або - лінії і форми - як конструтивних складових нового живопису Сальвадора Далі чи Хуана Міро, тому Октавіо Пас висловив припущення, що "сюрреалістичне малярство тісніше зв'язане із поезією сюрреалізму, аніж кубістичним малярством".

 Сюрреалізм породжений 20 століттям, яке швидко змінювало різні парадиґми культурної притомности, особливо у період - від 10 до 30 років - початку 20 століття виникли і практично оформились усі посутні відгалудження мистецького аванґарду: футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, творці цих напрямів симпатизували лівим поглядам, у різний час, окремі з них, перебували у комуністичних партіях, підтримували фашистські тенденції у Німеччині чи Італії - одне та інше, як виявилось, тотожне, однак европейський лібералізм, примирив надто різке несприйняття буржуазного в соціумі та мистецтві.

 Сьогодні видно, що сюрреалізм як цілість, у сконденсованій своїх формі найбільш розвинувся у малярстві де Кіріко, Міро, Ернста. Поезія, проза та кіно виявляли теоретичні постулати Бретона, однак, на мій погляд, з меншим успіхом, у значенні кількості власне сюрреалістичних текстів чи фільмів, що явно програє малярству, а словесна творчість часто побудована на межових зшивах поміж футуризмом, дадаїзмом та імресіонізмом, такий собі коктейль різних алкогольних напоїв.

 Сюрреалізм - це мистецтво урбаністичних та культурологічних топосів, космополітичне і позбавлене суспільних іделогем, мистецтво людини, котра увійшла у безгравітаційний процес історичної тяглості і морального поступу/занепаду?, Бретон відчув "протяг часів", переміщення центру ваги від моральний обов'язків мистецтва у простори більш вільні, які однак не стають місцем, де можна набрати живої і мертвої води, взагалі таку функцію із арсеналу українського фольклору сюрреалізм виключає, або не надто здатен до саме такого функціонування, це не його завдання.

 Ще одне европейське відгалудження сюрреалізму пов'язано з Еспанією та її іменами-репрезентантами - Далі і Лоркою, до яких можна долучити Пікассо та ще кількох італійців.
Звичайно, що бретонівська революція модернізму, що породила низку естетичних переворотів в літературі, живописі, згодом - у кінематографі та театрі вплинула і на з'яву абсурдистів, не менш важливим було і те, що подібні, однак цілком відмінні (через національні відмінності), з'явилися два потужних відгалудження сюрреалізму - сербський та чеський.

 Дипломатична місія Марко Рістича у Парижі 1926 року завершилась важливою подією для европейської культури утворенням Белградської групи сюрреалістів, до якої входили, окрім названого Рістича, ще Оскар Давічо, Джордже Йованович, Александар Вучо, Мілан Дедінац, Душан Матич та інші.

 Чеський сюрреалізм більш раціональний, більш прісний, наче сухий сир із піною пльзенського пива Незвала чи Сейферта, натомість сербський - більш ослов'янений - це сир посипаний червоним перцем кириличних текстів, це чорне вино "Вожд" і "Вранац", яке виробляють з різних сортів виноградної лози, яку плекають на пологих шумадійських пагорбах.

 Сербські сюрреалісти надзвичайно важливі для національної літератури, хоча парабола його розвитку подібна до законодавців цього напряму, однак- з певними відмінностями. Сюрреалісти мали своїх законодавців, прихильників і відступників, якщо у бретонівському колі усі ці категорії ділилися, наче ядро відносно естетичних симпатій та антипатій, змін власного мистецького світогляду, то у сербів та чехів свою коректу зробила зміна суспільно-політичної ситуації, коли комуністичні режими на свій розсуд намагалися сплести сіть нового мистецтва, використовуюючи нитки не зовсім пролетарського ґатунку, щоправда, усе ж це суттєво відрізнялося від культурної політики Радянського Союзу. Тому ані Рістіч чи Незвал не поплатилися життям за приналежність до сюрреалізму, хоч певні обмеження для них все-таки існували, однак , значно м'якші.

 Французький культурний центр, портрет Віктора Гюґо над дверима будинку цього центру на вулиці князя Михайла, вулиця Французька - нагадуюють про важливість Франції та її культури для сербів. Чи не почалося це від Бретона і Рістича? Франція - це особлива сторінка сербської історії ще від Першої світової, коли французькі кораблі вивозили сербських поранених на грецькі острови Корфу і Відо.

 Такого феномену годі шукати в інших слов'янських просторах, оскільки в Польщі чи Словенії, важливі інші моделі, інше нашарування історичного досвіду, який приливом і відпливом вимивав, обточуючи, прибережне каміння і пісок культури, тому такі неподібні той пісок і те каміння в дискурсі слов'янства.

 Майже останнього дня перебування у Белграді Людмила Попович запросила на зустріч зі студентами, збираючись на цю зустріч я виїшов з готелю на дві години швидше, на вулиці князя Михайла уже вирувало звичне для мешканців столиці життя: продавці листівок закликали купувати їх крам, купуючи в одного з них белградські краєвиди запримітив, що молодий хлопець досить вправно почувається у англійській мові; тепло жовтневої пори вигнало на вулицю людей, котрі походжали собі, розглядаючи вітрини крамниць, сиділи при столиках на свіжому повітрі і попиваючи каву, пиво чи вино.

 Забрівши до книжкової крамниці, переглядав ріжні альбоми з белградських видавництв, окремі полиці цілковито присвячені Мілораду Павичу, однак не побачив видань Васко Попа, зібрання творів якого безуспішно намагався відшукати, в одній із книгарень трапилась тільки якась окрема збірочка.

 Натомість книгодрукування і наклади у Сербії свідчать про втрату позицій літератури та вагомості літераторів у суспільних процесах, гадаю, що цим не особливо переймаються покоління Мілети Продановича.

 Часами я вірив у вітальну силу сербів, їх внутрішню енегґію, часами мені видавалося, що щось зламалося у механізмі, який підзаряджає ту енеґгію. Чи взагалі щось замалося у европейському менталітеті, чи справді проґнози футурологів такі невтішні у своєму передбаченні занепадання суто европейських форм, які з часом мають змінитися на щораз потужніше проникнення етносів з третього світу, включаючи і арабський, а християнство помалу реформується новітніми протестанськими напрямими чи кількісно переважаючим мусульманством.

 Чи справді кількісні показники переможуть якісні, але що є якістю, коли вона зменшує кількість?

 Не хотілося б робити ніяких припущень, але чи древні европейські етноси і їх культура можуть переживати часи, що вкладається у шпенґлерівську формулу "захід Европи"?
Стоячи на широких мурах смедеревської фортеці, помалу стаєш сутінками разом із Дунаєм, на березі якого вона збудована. Історія і сучасність тут, саме на тому місці, надзвичайно сюрреалістичні у твоїх відчуттях.

 Вдихаючи жовтневе дунайське повітря, яке перевповнене димами і виноградом, осінньою вогкістю придунайських полів, бензином і соляркою від нечислених катерів та пароплавчиків, сиґнальними звуками річкового флоту, підсліпуватим миганням маяків та далеких прибережних вогнів, - чи не міг би (за Павичем), хлопець, котрий не впускав нас до фортеці Бранковича бути його далеким нащадком, а повітря третього тисячоліття могли б стрясати бойові вигуки середньовічних вояків, оскільки у цьому просторі усе переплелось поміж реальнстю та ірреальністю.

 І мертві наказують живим йти на Косово поле і тримати оборону.

 Чомусь не минає це дивне відчуття роздвоєнності та сумнівів, коли буваєш у Сербії і коли читаєш вірші Ізета Сарайлича. Чомусь два погляди на одну і ту ж проблему: посттітовська Юґославія, епоха Мілошевича, православні і католики, православні і мусульмани, серби і хорвати, серби і албанці - за усім цим політика, але також право будь-якого етносу на окремішність, а за цим - кров, людські страждання, одна з найбільший европейських трагедій новітньої історії.

 І поки мертві наказуватимуть живим - історія має тяглість, а нація - історію.

 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua