Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 

ВАСИЛЬ МАХНО

Поет у Нью-Йорку

  Тієї ночі король Гарлема
твердющою ложкою
виймав крокодилам очі
і бив по гузнах мавп.

Федеріко Гарсія Лорка.
Ода королю Гарлема
з книги Поет у Нью-Йорку
(Переклад Михайла Москаленка)
 Час, коли король Гарлема бив по гузнах мавп і виймав крокодилам очі, на жаль, минув, однак іспанець Лорка, зупиняючи мить текстами відомої книги у світовій поезії Поет у Нью-Йорку, продовжив у 20 столітті вибудову урбаністичного міту, який набрав дивовижних форм і перетворив Нью-Йорк на місце паломництва, яке захоплює і розчаровує, підносить і очищує. Місто, у якому безліч кав"ярень, мистецьких барів, галерей, місто, яке блищить позолотою клямок на дверях 5 Авеню і лущиться бридкою шкірою гарлемівських дільниць, в якому металічна музика скреготу і лящання вагонів сабвею вбирається у вишукані та екзотичні звуки мелодій музик у підземних переходах, тут можна почути саксофон, тромбон, цимбали, китайські інструменти, акардіон Бориса з Брайтона, або віртуозну гру на пласмасових відрах чи алюмінієвих баняках. Нью- Йорк -це звук, рої звуків, Нью-Йорк - це рух, який не припиняється ніколи, це мерехтіння нічних вогнів ув хмародерах Мангаттана, на узбережжях Іст-Рівер та Гудзону ув портових прибудовах, на кораблях , яхтах, човнах, які нічної пори постійно кудись пливуть, густі потоки світла гай-веїв, коли у протилежні боки рухається вулканічною магмою жовте світло передніх фар і червоне задніх.

  Спершу ні Америка, ані Нью-Йорк мені не сподобалися, прилетівши пізньої осені, яка почалась дощами та сильними вітрами, ти почував себе геть покинутим і самотнім; розмоклі газети, паперова навала різноманітного картону, пластикові пляшки, здавалося, що сміття не встигають вивозити, бо його назбирується за ніч ще більше. Тут, особливо восени та взимі, надто різка зміна погоди, що характерно для більшості приморських чи приокеанічних міст. В літі спека і задуха, інколи за милю не видно нічого, таке враження наче перед тобою живопис імпресіоністів: проступають тільки контури будинків, оповиті білою імлою. Інакший пейзаж, інакші мовні потоки, інакші обличчя, усе незвично, через те не сприймається. Тоді ти починаєш згадувати Європу, ти пишеш листи європейським друзям, вони запитують: чого тебе так далеко занесло, а ти не знаєш, що відповісти. Вони шукають якихось своїх знайомих тут в Америці, надсилають e-mail'ом адреси і телефони, намагаючись хоч якось полегшити твою адаптацію. Через кілька місяців у тебе з півторадесятка телефонів та e-mail'ів і ти починаєш налагоджувати контакти і домовлятися про зустрічі.

  Інколи, сидячи в ірландському пабі McSorbe's, на 7 вулиці Іст-Віллідж серед запахів пива, свіжої тирси, якою щодень посипають підлогу, серед криків відвідувачів, гучного постукування бокалів з грубого шкла об витерті нефарбовані столи, сигаретного диму - ти відчуваєш цей інакший світ та інакшу культуру , так би мовити, з середини, не гостем чи заїзджим туристом, а частиною життя цього міста.

  Інколи усвідомлення, без будь-якого снобізму, що український світ надзвичайно ортодоксальний, придавлюєш у собі, аби не впасти у залежність, яка підстерігає багатьох у бажанні швидко адаптуватися у Америці, відчути себе американцем, вживаючи поруч українських слів кілька поспіхом завчених англійських фраз, або, засвоївши мелодику діяспорної мови, почувати себе, принаймні, американським українцем - що зрештою також виглядає карикатурно.

  Звичайно, у Нью-Йорку товчуться тисячі нелегальний емігрантів, які добираються з усіх-усюд, через мексиканський чи канадський кордони, пливуть, летять і т.і. Вони, наче пил, осідають у найдешевших дільницях, серед етнічно розмаїтої публіки, тому у таких дільницях, коли господині готують обід чи вечерю, ти безпомильно можеш визначити хто звідки, бо екзотичні запахи національних кухонь витають у повітрі, наче надуті дитячі кулі.

  Американці забули часи, коли їх вважали культурною провінцією, як правило, Європа завжди диктувала культурні канони, тепер не тільки європейці, а, видається, чи не увесь світ хоче показатися у Нью-Йорку, тому тут найпрестижніші мистецькі галереї та виставки, ретроспективи кінофільмів, письменницькі виступи. Америка парадоксальна: колись Пабло Неруду не впускали через його ідеологічні уподобання, а тепер у кожній книжковій крамниці, у секції поезія, чи ненайбільша кількість його англомовних видань. Колись ти полював за віршами улюбленого Єгуди Аміхая, вишукував у польських літературних часописах, а тепер спокійно сидиш на вечорі його пам"яті, слухаєш камінні та оливкові звуки івриту впереміш із англійськими аналогами його епічної та неспішної оповіді, або, блукаючи залами Метрополітен музею, роздивляєшся полотна Ван-Гога, Гогена, скульптури Родена, портети Мерилін Монро made by Endi Warhol, чи абстакції Поллока і Де Кунінга. Інколи сам читаєш вірші тутешньому приятелеві у барі Fish, або у Колумбійському університеті, або у Long Island University, дякуєш долі за зустріч із Джоном Ешбері (Ешбері свого часу, прожив у Парижі з добрий десяток років, тому французький сюррелізм посутньо вплинув на його поетику) та Джин Валентайн ( яка також якийсь час мешкала в Ірландії - у її текстах ірландські зелені пагорби проступають час від часу, як зелені прапорці надії). Чи були вони емігрантами? Чи перестали бути американцями?

  Чи є відчуття еміграції та емігранта? Часто запитую себе, ні , нема, просто зміна пейзажу, екзистенційне відчуття багатоликості та багатовимірності світу, його інакшості. Дивина Поета у Нью-Йорку за Лоркою, якраз у відсутності будь-яких гальмівних факторів щодо самовираження, власне Лорка шукав у Нью-Йорку нових естетичних можливостей поза іспанськими, сиріч європейськими канонами. Ніщо ж не змінилося від часів Лорки - се прагнення підтримується тут постійним контрастуванням різних форм культурної свідомості неподібних соціокультурних груп - не ворожнечою, ти маєш право вибирати, як ніхто не має права нав"язувати тобі щось, тому американці ( з середовища літераторів, принаймні, можуть не знати про існування одні одних - і це не шкодить , як видається мені, культурі зовсім). Якось після читання віршів, присв"яченому 10 річниці виходу часопису Downtown Brooklyn, на моє запитання про Джона Ешбері професор Long Island University довго не міг зрозуміти про кого я питаю.Це те саме, якби, приміром, польського професора літератури запитати про Ружевича чи Герберта. Але це свідчить також про багатовимірність і взаємонезалежність культурних пластів.

  11 вересня 2001 року, стоячи на даху будинку, я дивився на чорні клуби диму з першої вежі WTC: був наздвичайний сонячний ранок, небесний ульрамарин вересневого неба ще не вимитий осінніми дощами, по вулицях сновигали жовті нью-йоркські таксі, люди читали пресу, пили каву, поспішали до праці. В якийсь момент з диму виринув гелікоптер, який облітав палаючу вежу, пам"ятаю як повільно летіли долі квадрати вікон і, відбиваючи сонячне проміння, блищали, наче різнокольорові папірці, у ті хвили я не міг знати, що ж там насправді трапилось. Це потім усі канали ТБ будуть з різних ракурсів показувати ці страшні польоти смерті, але закарбувалося: тисячі людей, обсипані азбестом, понуро йдуть убік Union Squire. Наступного дня я простояв з добрих півгодини у черзі за нью-йоркськими газетами, в яких на перших сторінках поміщені фотографії трагедії та коментарі до них; сонце світило як учора, але якесь внутрішнє спустошення та загальна депресія заповнювала це велике місто, вулиці були порожніми, авта не їздили також, ніхто ще до кінця не уявляв що сталося, люди шукали одне одного поглядами, Америка входила у моє життя разом із попелом і димом, тривогою і гулом військових літаків, тоді я подивився на Нью-Йорк інакшими очима, повторюючи за Лоркою:

Нью-Йорку твані,
Нью-Йорку дротів і смерті,
якого ангела сховав Ти за щокою?

 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua