Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 
ВАСИЛЬ МАХНО

Парк культури та відпочинку імені Гертруди Стайн

Стайня Гертруди Стайн

 Колись в одній із країн парки у містах називали парками культури та відпочинку, якщо з відпочинком усе було зрозуміло, то з культурою виходило якось не все гаразд, бо, окрім літньої естради, де час від часу гриміла дуже популярна тоді духова музика; танцювального майданчика, до якого сходились з усіх кінців міста і опівночі завершувалось, як правило, бійкою та кількох дерев"яних кіосків, в яких продавлось також і "на розлив", - саме поняття культура не надто відповідало місцю під назвою парк. Мені чомусь завжди видавалося, що культура більш пасує до слів бібіліотека, театр, музей і. т.

 Країни про яку тут згадалося вже нема, але парки існуюють і мають одну і ту ж функцію - прикрашати місто, збирати людей під деревами, розгортати зелений килим перед дітьми та обливати їх фонтанами. Зрештою, називаються вони також по-різному.

 За фасадом Публічної бібліотеки, у Браянт парку (названому на честь поета Вільяма Браянта (1794-1878)), поміж сіруватим будинком бібліотеки і зеленою галявиною, на якій сотні хаотично залишених металевих столиків і крісел, примостилася на сіруватому камені по-домашньому простоволоса бабця - Гертруда Стайн, підібгавши під себе ноги, ледь усміхнена. Це вона заснувала мистецький салон у Парижі, відвідувачами якого були молоді американські та французькі митці. Це вона намагалася повернути первинне значення словам і вправлялася з трояндою, вона не була садівником, ані аматором квітникарства, вона була мідним дротом сучасної їй мистецької мови, переводячи звичайні слова в упорядкований струм мистецького акту. Для себе я називаю цей парк парком імені Гертруди Стайн.

  У Нью-Йорку Гертруда Стайн існує у двох мистецьких формах: скульптурній, про яку сказано вище і живописній: портрет Гертруди Стайн (1906) , авторства Пабло Пікассо, зберігається в Метрополітен музеї у Нью-Йорку.

  Гемінгвей ловив у Парижі голубів, щоби прогодуватися - мітологема загальновідома, Париж був тоді для молодої американської еліти наверненням до іншого простору, в якому вирували вітри модерністських напрямів, місто притягальної і магнетичної сили, магма кольорів і звуків якого залишилась , мов золоте шиття на полотнах і текстах того часу. У Европі тоді щось відбувалося, у Европі завжди щось відбувалося.

  Салон Гертруди Стайн переповнювала атмосфера відчуття зміни , модернізм шукав нових виражальних засобів і нове творили молоді. Американська культура, здавалось, проминула чи не найважливіші фази розвитку, хтось змушений був це компенсувати, бо англійська література не вважалась питомо американською, тими найважливішими постатями, які започаткували власне американську модель були Волт Вітмен та Едгар Аллан По. Це були поети виразно культурологічного простору, бо по-перше вони не мали нічого спільного з індіянською культурою, яка була відторгнена, не належали вони і до европейської традиції, яка зникала сама по собі; по-друге, на жаль, ні перша, ні друга моделі не зуміли поєднатися, або перетворитися на якийсь новітній сплав, як це, приміром, сталося із іспанською та індіянською моделями, які, на диво, доповнили одна одну - і з того взаємопроникнення пізніше зродився латиноамериканський феномен. Але жодна із прищеплених гілок нової американської культури не могла обійтися без европейського грунту. Світова домінанта европейської цивілізації - це той канон, на якому втрималися і розрослись новітні англо-американська та іберо-американські культури. Про це доволі відверто писав свого часу Октавіо Пас, аналізуючи свої дивні відчуття як мексиканського письменника, але, який є одночасно митцем також латиноамериканського світу, спільним для яких є іспанська мова, себто визначений не лише конкретно-географічним простором , але й простором мовленнєвої комунікації.

  Европа почала притягати до себе американців ще на початку 20 століття, коли Езра Павнд та Т.С.Еліот змінили місце перебування і надовго залишились у Европі, не вина одначе Павнда, який з відомих причин покинув на певний час Европу, щоб знову повернутися. Гертруда Стайн, довго перебуваючи в Парижі, притягнула багатьох із "втраченого" покоління ( салон, який слугував місцем обговорення нових ідей, цілком можна назвати стайнею, а молодих жерців модернізму молодими жеребцями модернізму) - і саме тому Гемінгвей мав можливість спробувати паризьких голубів, загубити рукописи прози і книги віршів, що не є найтрагічнішим, бо одночасно він відчув повітря мистецької столиці світу, якою був Париж на той час. У Европі завжди щось відбувалося і в порівнянні з нею Америка виглядала провінцією, можливо намагалася забути про своє походження, про яке європейці інколи нагадували.

  У другій половині 20 століття знову європейці володіли думами молоді 60-тих, тому новітня релігія від Сатра і Камю грала в пас, як на футбольному полі, з подібними зрушеннями біт-культури в Америці. Тепер було значно менше тих, хто подовгу хотів би жити в Європі, але молоді нью-йоркські поети - зокрема, Джон Ешбері - їхали до Франції і липкий мед французьного сюрреалізму та витончений запах парфумів Коко Шанель просякали формальні пошуки молоду американську поезію.

Нью-йоркська школа:

Чомусь американська нью-йоркська школа поетів менш відома ( зокрема, в Україні), вони - наче інша шалька вагів тодішньої поетичної естетики, аніж їх ровесники з групи Аллена Гінзберга та Джека Керуака, вони - противага, хоч ідея спільна: розхитати академізм, зробити поезію масовою, суспільно значимою, усі "революції" у свідомості тогочасної молоді, починалися із заперечення і самоутвердження - зокрема, у випадку бітників чи гіппі. Нью-йоркська група творила повоєнний пейзаж американської поезії разом із В.Г. Оденом, Робертом Ловеллом, Алленом Гінзбергом,

який свої вірші будував з потоків розмовної мови, ріжних культурних традицій від юдаїстських до індуїстських, намагався озвучувати музичними інстументами читання своїх віршів, щось на зразок російської співаної поезії. Або ж грати ролю суспільного речника, множачи свої відчуття на гіппівські рухи покоління 1969. У рік його смерті польське телебачення показало документальний фільм про перебуваня Гінзберга з читаннями своїх віршів у Польщі, не пригадую в якому місті відбувався його поетичний вечір, але вразив мене тоді сам стиль читання, перед поетом лежав якийсь інстумент, який нагадував цитру чи нашу стародавню кобзу, він щось довго пояснював слухачам, тим часом налаштовуючись на необхідний йому стан - речитативне читання, відбивання такту по дерев'яному тілу інструмента; видавалося, що гінзбергівські рядки довші за гекзаметри Гомера, напівзакриті очі і повне відключення від зали, а натомість неприродня притомність - нагадували спіритуальний сеанс. Гінзберг бунтував проти стереотипности, вживаючи стреотипність за основу своєї естетики. У малярстві також панував дух стереотипу, ужитковості, творення масового візуального образу, який би упізнавали, який мусів бути знаком цієї епохи. Енді Варгол перевів ремесло маляра на новий ступінь, застосовуючи технічні спроможності свого часу, до рівня прочитування масового психозу, володіючи даром витворити новіттню Джоконду - відомий портет Мерилін Монро.

Повенімося однак до нью-йоркської школи, яким також випало ще з середині 50 - початку 60-тих увиразнити літературний пейзаж своєю присутністю, сподіваюся, що не тільки літературний, бо їхня модель мистецького життя нагадувала цілком відомих адресатів - французьких модерністів початку 20 століття, які власне заклали для наступників модель коли мистці і поети - ширше літератори творять єдиний вукуум для спілкування, і тоді з"являють картини, які спровоковані текстом, мистці пишуть вірші також, оформлять поетам книжки і т.д. Нью-йоркці дружили не лише з художниками, зокрема, з Вілемом де Кунінгом, Леррі Риверсом, Джейн Фрайлігер, Фрайфелдом Портером, Грейс Гартіген, вони були учасниками експериментальних театральних дійств, тощо, таким чином роширюючи сфери функціонування поезії.

  В одній із крамниць на Мангаттані, в якій відбуваються поетичні вечори, де завжди щось можна замовити з легкого алкоголю, навіть, під час читання віршів, де над головами слухачів широкі квадратні труби обмотані ізоляцією, висячі лампи з широчезними плафонами, неначе сади Семіраміди, за невисоким підвищенням, на якому прилаштований мікрофон і де читатимуть поети - туалет, куди заходять завжди, особливо після кількох пляшок пива - атмосфера справді американська, а поруч - книжки на два поверхи, на другому поверсі хтось постійно роздивляється книжки, бо сухе, давно нефарбоване дерево скрипить під вагою тіла, хтось там щось вишукує, книжковий дерев"яний корабель, на містку якого кожен почувається капітаном. На стінах давні плакати, писані від руки оголошення, у якомусь місці "самвидавські" збірки мангаттанівських поетів (бо хто інший сюди заходить, не з штату Джоджія, звісно?... хоча...), повсюди фотографії, в облізлих від часу жовтих металевих рамцях, оригінали і копії, переважно із 50-60 років, впізнавані за стилем одягу і зачісок, знимки чорно-білі. У таких крамницях можна зустріти знайомі обличчя, впізнавані поетами усього світу - ось Аллен Гінзберг, Джон Ешбері (може, я помиляюся) сидять поруч з Еудженіо Монтале, а ось фото з відомої у 60-ті голлівудської кінозірки, яка відвідувала цю крамницю, далі - на стінах з червоної цегли кілька урбаністичних пейзажів Нью-Йорка.

  У нещодавно виданій книжці про цю групу, поет і критик Дейвід Легман називає нью-йоркську школи останніми авангардистами, які виводять свій родовід від європейського модернізму, ну, і, зазвичай, кількох американських поетів-попередників - Вільямса Карлоса Вільямса, Волеса Селіна та ін. Четвірка цієї школи Джон Ешбері, Френк О"Гара, Кеннет Коч і Джеймс Шайлер, троє з них - О"Гара, Шайлер та Коч уже, на жаль, не живуть.

  Колись учасник нью-йоркської групи Богдан Рубчак, походжаючи лябіринтами американської поезії, у статті Парнас коміть-головою: путівник по лябіринтах нової американської поезії (1972), наче топограф накреслив мапу американської поезії, мені легше тепер іти услід за ним, інший з НЙГ Богдан Бойчук, возячи мене автом третього дня, після прильоту до Америки реальними лабіринтами Мангеттена, на моє питання про американську поезію відповів: "Колись було кілька поетів, яких знала уся Америка, а тепер їх стільки..." І справді вертикаль та горизонталь та ще андеграунд мистецького життя Нью-Йорка настільки багатогранні, що тебе ніколи не полишає відчуття: що кожної миті хтось читає вірші перед публікою, де ти фізично не можеш бути присутнім, отже виходить, що найбільш поетичне місто на світі - це Нью-Йорк, але поетична маса озвучених рядків поділена на кількість мешканців міста наводить на протилежну думку: Нью-Йорк - найменш поетичне місто, і тепер твоя загублена у просторі тернопільська Муза, стіни якої увібрали не меншу кількість віршів і сигаретного диму, на столи якої пролито стільки мед-вина, за якими вивітрилась і пролилась на серветки молодість, які чули передзвін останніх монет, якими вдаряли об столи, аби замовити ще, - можливо, була і є найпоетичнішим місцем, однопалубним кораблем, що постійно пливе "із вічності у вічність".

 Чи варто пригадути поетів, для яких Нью-Йорк став частиною їх внутрішньої біографії і частиною міта про це місто, і мітом заради міта: Лорка, Маяковський, Бретон, Гінзберг, Нью-Йоркська Група: Ешбері, О"Гара, Коч, Шайлер, Бродський, українська НЙГ: Бойчук, Тарнавський, Рубчак ... А вже не кажучи про поетів різних етносів, які хаотично з"являються, наче метелики, і прилипають до в"язкого потоку своєї мови і в ньому розчиняються, ніколи не ставши американською культурою, навіть, не прагнучи нею стати: вони пишуть філіпінською, хінді, польською, румунською, українською, російською, іспанською, португальською, французькою німецькою, сербською, хорватською, словенською, грецькою і ніколи не напишуть жодного рядка англійською, бо, навіть, опанувавши мову, не скажуть про троянду краще, аніж тою мовою, якою вони ту троянду назвали трояндою. А ще велика кількість поетів, власне американських, які ніколи не надрукували жодного рядка у жодному престижному літературному часописі, до старості передруковують свої вірші на раритетних друкарських машинках і читають одне одному у якомусь із барів на Іст-Вилидж чи Вест-Вилидж, Грінвіч-Вилидж чи Сого, Ап-Таун чи Давн-Таун, а ще велика кількість афро-американців, які творять специфічні форми культури і літератури також, а ще література гомосексулістів та лесбійок, а ще зовсім залітні птахи з усього світу, яким прагнеться хоч раз посидіти у ресторанах на Літтл Італі, пройтися Бродвеєм, посидіти на узбережжі Коні Ійленд, потинятися галереями Сого,

 Листуючись зі мною, саме тоді, коли було найважче (в перші місяці американського досвіду) мій англійський приятель - поет Річард Бернс, який мешкає у Кембриджі, в Англіїї, і кожного року літає майже на усі літературні фестивалі ( останнього e-mail'а надіслав з Парижа), запитав мене: чи я вже познайомився з Джоном Ешбері, принагідно надіславши адреси і телефони усіх своїх американських знайомих поетів та професорів літератури.

  Зателефонувавши до помешкання Ешбері, що на 22 вулиці, пояснив хто я і що хочу: I'm from Ukraine, my friend is Richard Burns…I want … Ok - відповідає він, якусь мить видовжується павза...

  Ешбері вважають "европейцем" в американській поезії, можливо, класиком, хоча один із тутешніх професорів сказав, що не має певності, що Роберт Фрост - класик. Ешбері прожив з 1958 до 1965 року в Парижі, чи шукав сліди "втраченого покоління" чи так розпорядилася доля? Зазвичай, його ім"я часто супроводжуюють тіні великих попередників Йейтса, Стайн, Еліота, Аполлінера, Одена.

  Аристократична постава, високий на зріст, пильний і водночас розсіяний погляд, у помешканні на 22 вулиці, Ешбері нагадував мені рибу, яка вільно рухається простором вітальні, де повсюди літературні журнали, газети, тисячі течок. На стінах картини друзів-мистців з часів молодості.

  Дотепер Ешбері, як свідчать літературні джерела, мешкає поміж Нью-Йорком та містечком Гудзон у штаті Нью-Йорк, де він купив будиночок ще 1978 року, з-поміж найбільших впливів, які були архітектонічною основою його особистості - це дідусь -професор фізики та навчання у 50-роках у Гарварді, де він власне познайомився з О"Гара, Кочем та Шайлером. Біографи часто звертають увагу, що перша книжка Ешбері побачила світ у престижній серії Yale Younger Poets Series, якою опікувався сам Оден. Однак будь-яка статистика, себто кількість поетичних збірок (19), премій, включаючи Пулітцерівську, і т. і. не витворить нам уяви про Ешбері та його друзів, їх місце у післявоєнній американській поезії, якщо ми не усвідомимо однієї ідеї: нью-йоркська школа іншу форму мистецтва і суспільних рухів.

  У чому полягає власне авангард Ешбері чи його приятелів зі школи, напевне, у загальних процесах відчуття де-гуманізації мистецтва, у розірваності комунікативних процесів поміж текстом та сприймачем, розмитих і порушених стосунків у суспільстві та мистецтві, мораллю та формами життя, вибором і можливостями вибору, поміж трагізмом світу та трагізмом окремої особистості. Тому у його текстах одночасно вступають у гру: іронія та елегійність,


Зелені пагорби Ірландії Джин Валентайн

Колись мій давній приятель, на моє прохання купив у київській крамниці, в якій торгували виключно зарубіжною літературою, збірку невідомої мені американської поетки Джин Валентайн. Та книжка довго пролежала у моїй бібліотеці, аж поки я не взявся зі словником дещо перекладати. У Нью-Йорку , шукаючи хоч якогось по первах товариства, розшукав у Інтернеті її телефон.

  Була нью-йоркська зима, перша моя американська зима, незатишна, з сильними вітрами, з димами, що просочуюються крізь діри міської каналізації, зима дивних почуттів і самоаналізу, розхристаних емоцій і депресії. Їдучи на зустріч до Джин, я зовсім не уявляв собі про що ми будемо розмовляти, вона повела мене до найближчого у її околиці ресторану, ми їли, пили каву, Джин намагалася повільно вимовляти слова, аби я зміг зрозуміти про що йдеться.

  Ірландія присутня в її найновішій книжці як метапростір, хоч у розмові, коли я запитався: про важливість цього простору у її творчості загалом, вона відповіла, що мешкала в Ірландії кілька років і тому бухта Sligo на північному заході цієї країни, час від часу, шумить хвилями між берегами її верлібрів. Кожна її книжка - це самозаглиблені рефлексії психологічних станів, це осягнення філософського знання, виходячи із сумніву, що таке знання існує взагалі.

  Джин Валентайн уважна до поетичного образу, до метафори, скупий вислів, коротка форма верлібра, алгоритми внутрішнього життя - ось, що наповнює простір і матерію її віршів. Надзвичайно цікаво порівняти її дві книжки Pilgrims, видану ще у 60-тих та Candle of Real Life - найновішої збірки, у мене таке враження, що поетка не змінила форми поетичного мислення ( заглибленого погляду через власний світ на світ і всесвіт), але змінилися поетичні реалії, її мандрівки культурами, новітніми візуальними рядами, визначальними сленгами американської культури від 60-до 90 років:


Піщана дорога, світло-зелена дводюймова ящірка
слабе світло на тій дорозі

ручка написала це сама
цей туман пливе сам від себе

ненаситно п"ю свої сни
які також п"ють мене

-Хто навчив мене знання замість незнання?
Ця ручка ця мисль

мисль що прилягла на столі
смичок що лежить на струнах

не рухаючись
пауза


 Поезія в Америці всеприсутня: у натягнутих струнах йью-йоркських мостів, що зшивають полотно Мангеттена з іншими островами, це часу, вона - металева нитка, що зашиває твою мову.

  Хоча це перше і дуже поверхове враження про Америку і поезію, бо у пору бабиного літа у повітрі також пролітають срібні нитки павутин ...

  З-поміж декількох улюблених місць - Брайант-парк, позаду Публичної бібліотеки, у тому парку найменше студентів чи місцевих професорів, більшість вмпадкові перехожі, які вирішили перепочити, бомжуватого люду вистарчає також, мабуть, вигляд декого з них не вельми відрізняється від українських братів, просячи милостиню, зветраються поштиво: "Change, sir", калатаючи в пластиковій баньці зібраними зранку монетами- одною рукою, а другою - поправляючи навушники CD програвача.

  Це місто - лабіринт, Нью-Йорк - лабіринт з чітко розграфленими лініями вулиць та авеню, не менш таємниче з чисельними пабами, барами та каварнями, де за грубо тесаним столом, серед запаху свіжої тирси, сигаретного диму, хтось читає в порожнечу вірші. Вік каварні, яка одночасно служить клюбом, мистецьким кораблем, місцем читання і слухання поезії, визначається вичовганістю підлоги - схожість із витертими джинсами - символом нового часу; вікна і двері - як правило - обшиті кованими захисними гратами, дзвоник - коли входиш у приміщення, сприймається, мов пригадка, відомої фрази Джона Донна, використаної тим же Гемінгвеєм. Рипучі дерев"яні сходи, і з висоти півтораповерхового будинку дивишся на випадкових перехожих і припарковані авта.

  Грудень. Сніг. Дощ. Неділя. На вузенькій вуличці мерзнуть в черзі люди, це переважно ірланці, або незалежно від національності - спраглі пива та спілкування місцеві пиворізи., культура пабу привезена ірландцями швидко віднайшла своїх прихильників, вони чекають, що звільниться місце і можна буде увійти туди, де голосні співи, регіт, музика, їдкий запах різних сортів пива; вони жваво розмовляють, постукують черевиками об заледенілий асфальт.

  Один чеський кінорежисер, птахолов та любитель польотів над гніздами зозуль, якось висловився, що у кожного є, принаймні, дві батьківщини: це місце, де ти народився і Америка,. Звичайно, я далекий від буквального трактування цієї думки, бо Америка - це частина життя, життя однак суттєво іншого, що батьківщиною бути не може ніяк, але без якого усвідомлення тої ж батьківщини не було б таким гострим як тепер, але у цьому вислові, не зважаючи на його парадоксальність і космополітичність, прихована ідея глобалізації сучасного життя, про яку так багато мовиться саме тепер, а також нестримного бажання людини порівнювати і знаходити плюси і мінуси у всьому.
А також визнання того, не зважаючи на протест, та спротив, що Америка у сьогочасній моделі нашої цивілізації є притягальною силою, не залежно від того любить хтось її чи ні, стара Європа віддавна пливе у руслі проритим молодою енергією Америки.

 Прогулянки у парку культури та відпочинку, у дещо зміщеному часі та просторі, спонукають до роздумів, часом парадоксальних, що ж це одна із рис людського відчуття культури, як явища, що дарує нам можливість перескакувати першокласником через калюжі.

  Прогулянки власне давно вже є літературним жанром чи формою, яку колись використав Шевченко, прогулюючись із задоволенням і не без моралі, чи Абрам Терц так само із Пушкіним. Важливо вибрати достойного співрозмовника, цікаву тему і гарний парк.
Це перше коло, яке ми зробили з вами, читачу, парком Гертруди Стайн і погомоніли про американську поезію, тих кіл треба було б "намотати" багато, тому перепочиньмо під бронзовою тінню Гертруди Стайн.

 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua