Головна сторінка/Home Page
Біографія/The biography
Збірки поезій
Критика/Criticism
Новини/News
Фотогалерея/Photogallery
Інтерв'ю/Interview
Контакт/Contact
Сполучення/Link
 
 
 
ВАСИЛЬ МАХНО

Історія з Gombrowiczem

   Чи можна придумати гіршу ситуацію, аніж те, що для людини пишучої, котра належить, природньо, до якоїсь мови і якогось  культурного простору, в один момент усе змінюється. І трапляється це не тому, що твій народ вирішив змінити мову  etc, а внаслідок твого переміщення у географічному просторі, зміни пейзажу, ну, скажімо, Польщі на Арґентину, вибравши саме доречний час - 1939, початок Другої світової війни.
   Моя історія з Ґомбровичем  розпочалася власне з Арґентини, але у Польщі.
   Колись, на після мого виступу у Сянку, до мене підійшла старша пані, котра уже кілька років поспіль мешкала у Польщі,  повернувшись туди назавжди з Арґентини. І почала вона свою оповідь з того, що її батько – журналіст, там, у Арґентині, працюючи у польській еміґрантській газетці, свого часу зустрічався з Ґомбровичем і брав у нього інтерв’ю, коли Ґомбрович ще не був Ґомбровичем, власне Ґомбровичем він був завжди, але не широковідомим письменником. Розповідала вона мені про це з великим захопленням і гордістю більше за свого батька, аніж за Ґомбровича, що цілком зрозуміло.
   Історія Ґомбровича з Арґентиною продовжується, коли 1939 року він випадково? опиниться в Арґентині?
   Яким був тодішній Буенос-Айрес, як портове місто? Брудні готелики. Моряки. Польські еміґранти. “Banco Polaco”. Зрештою, вдова по Ґомбровичеві – Рита Ґомбрович приcвятила цій темі цілу книжку під назвою “Ґомбрович в Арґентині”.
   Доводиться визнати,  що якби не Арґентина, можливо, не було б Ґомбровича-письменника, не було б кількох творів, задуманих чи написаних у цій країні, властиво, не було б повернення Ґомбровича до Европи і ,напевно, не було б його “Щоденників”, не багато чого не було б. Але є, бо у біографії письменника була ця екзотична країна футболу і Борхеса. Арґентина  врятувала його фізично, бо невідомо, якби усе склалося, якби він, скажімо, пережив роки війни і дожив до встановлення комуністичного режиму у Польщі?

“Складаю подяку Найвищому, що витягнув мене з Польщі, в якій моя літературна ситуація почала поліпшуватись і перекинув на  американський континент. В чужу мову, в самотність. в свіжість анонімности, в країну більш залюблену в корови, аніж в мистецтво”.

  Чеслав Мілош, неоднораз згадуваний Ґомбровичем у його “Щоденниках” і той, хто зустрічався із ним особисто у Vence, у статті, датованій 1970 роком,  пише таке: “Хто знає чи не краще залишитись на боці тих, хто ніколи не приховував, що не розуміє Ґомбровича, аніж на боці  розуміючих, переконуючи, що усе в його творчості їм ясно.”
   Який би табір, із визначених Мілошем поціновувачів творчості Ґомбровича, не домінував ув інтелектуальній Польщі, одна річ виявиться незаперечною: Польща повинна бути вдячною, що Ґомбрович з’явився у її просторі, бо кожна культура потребує зрештою того, хто деформує усталені патріярхальні міти і стереотипи, які живучіші від мікробів, принаймні, тим типом вдячности, який передбачає відкритість до діалогу і з тією дозою відкритості, що визнає існування інакшого погляду на усталені речі.
   Ґомбрович ніколи не був вчителем, не заклав жодної школи, бо школа – це сам Ґомбрович, але уроки його посутні. З-поміж польських письменників, котрі опинилися в різний спосіб на еміґрації (Лободовський, Мілош, коло паризької “Культури” на чолі з Ґедройцем), в основному, у Франції, Англії, Еспанії, Америці, Ґомбрович “походив” із найбільш марґінального культурного простору. Однак Ґомбрович мав одну-єдину перевагу, він взагалі не мав походження, ще з 30-тих він найбільше кпив із польськості, котра, на його переконання, була синонімом  вторинності, після 22 років арґентинської еміґрації, 1961 року, повернувшись до Европи,  вибере, для постійного місця перебування,  Францію.
   Кожен, із трьох важливих для Ґомбровича періодів, був відмінним і наповнений іншими пейзажами і людьми, які оточували письменника, внаслідок географічних особливостей чи ситуативних випадковостей. Варшавський, буенос-айресівський та французький періоди у житті та творчости Ґомбровича, зазвичай, непропорційні (за часом) і невідповідні (за кількістю творів чи терміном їх  написанням), але в чому вони більш-менш ідентичні, то це в єдиній моделі, яку протягом усієї своєї творчості розігрує Ґомбрович, розкладаючи свої схеми як пасьянс. До парадоксів прозових і драматичних творів цього письменника належить впершу чергу тематична прив’язаність до польського ґрунту, естетика письменника дозволяла йому вільно поводитись із темою та персонажами, але Ґомбрович дуже цілісний  і одноманітний у цьому питанні, а його підхід доводить, що  усе дійство  у його творах, як це помітив Мілош, відбувається у шляхетському дворі або ж у шинку, деякі  ситуації видумані і неприродні, як це є, до прикладу, у “Порнографії”. Вгазалі, схильність до притчевості чи не основна риса його естетики і улюблений стилісттичний прийом.
   Екзистенційна самотність, яку пропагували Сартр та Камю (Камю-Сартра, Кама-Сутра), супроводжувала Ґомбровича майже усе його життя: він був майже одинокий у польській культурі, його завданням було епатування, провокація, навіть там, де це уважалося переборщенням. Ні, цілком переконано виступав супроти поезії та поетів, малярів, ввжаючи, що елітарне мистецтво не має сенсу. Від якогось моменту безвиході, а  може того, що називають випередженням часу, підсвідомою упізнаваністю і нових форм мистецтва, став збоку багатьох інтелектуальних змагань, котрі були характерні інелектуалам, переважно еміграційним, які походили із Центральної та Східної Европи. Для них було важливим збереження в різних пропорціях: держави-нації-історії etc., для Ґомбровича – важливим було щось інше, можливо, криза духовності збунтованої людини у післявоєнному просторі Европи, це парадокс, але про перебіг війни Ґомбрович читав у буенос-айреських каварнях, переглядаючи газети, або з повідомлень своїх адресатів, він усвідомлював неминучі процеси у повоєнній Европі, незгріш від тих, хто це лихо перетривав. Тому від 1953 року, публікуюючи свої тексти у паризькій “Культурі”, котрі згодом складуть його “Щоденники”, Ґомбрович, вирішуваватиме, приміром, кілька завдань,  зрештою - у його парадоксоїдах багато тверезих  та здорових суджень, які він – представник не-світової, марґінальної культури – висловлює різко, навіть епатуюючи, однак, коли щось подібне знаходимо у Сартра чи Камю, то це сприймається цілком закономірно, як вислід тої культурної традиції, до якої вони належать, в якій, власне, бунт супроти попередньої ієрархії цінностей не що інше як впорядкування нової ієрархії. Сартр та Камю прогулювались впорядкованими садами своєї культури, Борхес – шукав тих садів по усій еспаномовній літературі - і не тільки, прищеплюючи нові пагінці до різних порід південноамеринських джунґлів; Ґомбрович, у кращому випадку, міг підстирагати кущі і дерева у Малошицях, - так, генеалогія та наповненість їхніх культур,  були різними і це факт очевидний. Однак, незалежно з якого саду чи джунґлів походить письменник, він так чи інак може продукувати ті ідеї, котрі суголосні з багатьма світовими тенденціями. Різниця хіба у тому, що  з французького саду легше бути почутим. Ось чому у Ґомбровича, одночасно із реакцією на речі своєї матірної культури, присутні іронічні шпильки і вбік західної культурної моделі, яка, однак, на глибоке переконання Ґомбровича,  також не досконалою, але більш продуктивною, а отже, живучішою.

  Можна собі тільки уявити, щó саме занесло цього письменника з патріярхальної европейської Польщі до ще більш патріярхальної латиноамерианської Арґентини саме перед Другою світовою. І не тільки випадок (зустрів письменника Електоровича, який виклав йому усе про трансантлантичний рейс в якійсь варшавській кнайпі) і не стільки випадок ( чи то він нудився від варшавського життя, чи від зникаючого -  на очах  - вищого світу, до якого належав, суспільности у передвоєнній Польщі, чи може провінційна атмосфера із псевдоідеалами попросту викликала у Ґомбровича бажання випасти із контексту). І все йому вдалося, варто було переплисти Атлантику саме 1939 року, коли у Европі закроювалось на вельми не серйозні події. Ґомбрович пересидів їх ув Аргентині, ну не пересидів, звичайно, у буенос-айреській кнайпі, але віддаль, на яку він спромігся від”їхати ставала у його випадку віддаллю втечі в нікуди. Він був ніким, що приплив в нікуди, позаду і попереду його шляху було ніщо. І випав зі свого часу на якихось два десятиліття, (Бруно Шульц смертю заповнив ніщо єврея Центральної Европи, а Віткаци заповнив коло  того ніщо самогубством, втікаючи із безвиході ближче східного кордону (чому східного, а не західного?)). Арґентина для Ґомбровича виявилась ані злим, ані добрим місцем, бо що, приміром, він міг вимагати від цієї країни: корабель, яким він приплив повертався до Англіїї, але Ґомбрович цією нагодою не скористався, він зійшов на арґентинський берег, не роблячи особливої авантюри з того, що трапилось з ним  і його життям.  Можливо, не роблячи попервах (бо бракувало усвідомлення ?), чи згодом (бо якось помалу усе устійнилося?), але поміж цими проблисками чи чорними дірами еміґрантського життя неоднораз, очевидно, підступала жовч, від якої у роті ставало гірко.  Але Ґомбрович не той письменник, щоби відверто про це писати; він зневажатиме живопис, іронізуватиме з польськості та еміґрантського життя, кпитиме з людської нікчемності та недалекоглядності, і житиме поміж двома полюсами своєї екзистенції: самотністю, привезеною із Польщі і самотністю, здобутою ув Арґентині.
   2005

 
© Всi права застережено. Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт: http://vasylmakhno.us
 

Design by: Serge P.Philonenko, 2006
http://philonenko.dp.ua